Вино з чебрецевим присмаком,
Думки і слова - антоніми...
Гуляє весна присмерком
Зимової сніго-агонії.
Нас ваблять уста безмовністю,
Якимсь загадковим потягом;
І очі лише, з непристойністю,
Відшукують щось під одягом.
Наш максимум- пальців дотики,
Вербальні якісь півнатяки...
А десь верблозні котики
Куштують вечірню патоку...
За мить до кінця відліку,
Відмінимо порух стартовий;
І ніби злочинних спільників,
Тримаєм себе під вартою...
Прощальні руки потиски,
Цілунок легкий- на удачу...
Ми іспит цей склали. Оплески!
Чому ж тоді ледь не плачу?
Любочко! Ваша поезія "сразила меня наповал". По-перше - сильно. По-друге, ніби щось знайоме. Я розумію, що то ваш ЛГ, що мігрень добавила печалі і що поет завжди бере кусочки образів з незначних, здавалось би, подій. Але ж як талановито! І взагалі...
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На миг хоть - но маски сорваны!
И слёзы плывут улыбкою...
Да - к чёрту всё мира золото!
Измучайте меня пытками,
Но дайте хоть ночь-ноченьку
С тем самым, кто так нужен мне.
И звёздным пишите почерком
Грехов моих вязь-кружево.
Бумбезно, Люб! Слова для экспромта нашёл, но мог бы и не искать. Блекнет всё, меркнет. Бравочки!
Любов Ігнатова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
и прогремел в Донецке взрыв-
взорвался стих бомбезный!
Эй, ты, Андрюха, там хоть жив?
Ответь-ка, друг любезный!
Приятно-то как, пошла мурлыкать...