З мого любого дитинства, з загадкової країни,
де дерева величезні - майже до небес були,
зазирають в моє серце сонця вісники - жоржини,
що очам на втіху і душі на радість буйно розцвіли.
Памятаю - щовесни, коли пригріє сонце,
мама і бабуся брались до жоржин,
щоб засяяло у мене диво під віконцем,
чарівніше безлічі чарівних світлин...
Я ці диво-квіти знав всі поіменно
і щоденно з ними зранку розмовляв,
таємниці і бажання їм ввіряв натхненно,
і себе на вірність мрії я перевіряв...
То ж так тепло на душі, коли жоржини бачу,
ніби знову я в щасливому дитинстві побував...
Ні... Це просто дощ... Повірте - я не плачу...
Хоч і щемно на душі - мов всю рідню побачив
і цей спогад, серцю милий, вальсом прозвучав...
