Вмирав дідусь тихенько, без плачів,
Бо наказав, щоб сліз не розпускати.
Ще зранку вийшов у широкий двір,
Оглянув сад і обійшов круг хати.
До кожного деревця підійшов,
Листочок кожен приласкав очима,
Спинився поглядом на зелені дібров,
Звів погляд догори на небо синє,
Якось тужливо голосно зітхнув,
Зайшов до хати, там все роздивився,
Покликав всіх, хто лиш удома був,
І в мертвій тиші з усіма простився...
А більш не пам*ятаю вже нічо -
Якась стіна жалю, журби і болю
Закрила двері в те, що відбулось
Й відкрити вже нікому не дозволить.
Лишень слова, святі його слова,
Лежать у серці і керують мозком,
По них звіряю всі свої діла,
Як був малим і вже як став дорослим.
В важку хвилину деколи і звав,
Питавсь поради і у снах знаходив
Ту відповідь лишень в його словах:
«Будь вірним сином для свого народу!»
Надворі знову дощик моросить.
Я внуків кликнув, щоб зайшли до хати,
Кругом стола усіх їх розсадив
І дідові поради став читати.
