Оповідання
Її звати Міла. Гарне ім’я. Міла – людям мила. Уперше я зустрілася з нею уві сні. Упевнена у собі, вродлива, висока на зріст, струнка білявка з довгим густим волоссям, великими світло-блакитними очима на білому, мов фаянсовому, обличчі. Високий лоб, чітко окреслені вилиці, червоні пухкі губи. Доглянуте худорлявої статури, сніжно-молочного кольору молоде тіло з ніжною тонкою шкірою, крізь яку просвічують річечки вен та найдрібніших судинок, майже повністю вкрите татуюваннями. Пірсинг у бровах. Завжди свіжий манікюр, ідеальний макіяж. Зі смаком підібраний, щоб вигідно підкреслювати спортивну фігуру, дизайнерський одяг. Міла надає перевагу якісній біжутерії та зручним кросівкам відомих зарубіжних брендів. Її лук – надсучасний, молодіжний. По собі вона залишає тонкий, ледь помітний, вишуканий аромат недешевих парфумів. Вишукана, розумна, талановита. Одним словом – дівчина-мрія багатьох чоловіків.
Скільки Мілі років – не вгадаєш. На вигляд близько дев’ятнадцяти, не більше. А якого вона віку насправді, невідомо, бо дівчина в тому не зізнається. Мелодійний високий голос, дзвінкий відвертий сміх, її постійні рухливість та енергійність, зміна уподобань та різного роду занять і захоплень, уміння обростати новими друзями, постійно генерувати якісь неординарні ідеї, здатність до шалених імпульсивних вчинків – усе це ніби свідчило про те, що Міла молода й недосвідчена особа жіночої статі. Але так здавалося лише на перший погляд.
Якщо довше поспілкуватися з нею, стати її другом, ставало зрозумілим, що Міла набагато старша. Говорила дівчина правильно, багато читала, грала на різних музичних інструментах, займалася спортом і танцями. Вона багато на чому розумілася, до того ж приділяла чимало уваги саморозвитку. З Мілою було цікаво, весело і просто водночас. З нею можна було поговорити на різні, доволі серйозні, теми, а також посміятися й розслабитися, відпочити душею. Дівчина була завше відкритою до нових знайомств й часто відвертою у спілкуванні, хоча їй добре вдавалося непомітно для інших маніпулювати людьми.
«І коли вона усе це встигає?, – частенько закрадалася у мене думка. – Тут тільки прокинувся та сходив на роботу – вже й вечір, і сил немає. Ці нескінченні каструлі, сніданки, обіди, вечері, а ще прання, прасування, походи за продуктами. Тільки кліпнув – і ніч настала, а там і знову ранок. Турботи, подружні обов’язки, обов’язки на роботі, перед батьками. Нема коли й жити. На себе того часу й зовсім не залишається. Чи то доба закоротка, чи то я не вмію правильно жити?».
А Міла вміла жити. Вона жила наповну, уміло користуючись своєю красою. Зваблювала чоловіків й охмуряла жінок. Вона була то легковажною, зовсім беззахисною дівчинкою-мрією, то досвідченою жінкою, а то й перетворювалась на рішучого чоловіка – залежно від ситуації та власних інтересів і потреб. Іноді Міла сама вже не розуміла хто вона – дівчина, жінка чи чоловік, часто заплутуючись у стосунках з особами різної статі.
Міла приходила у мої сни все частіше. Тоді я ще не знала її справжнього імені. Ми розмовляли, сміялися, грали на фортепіано в чотири руки «Місячну сонату» Бетховена, ділилися найпотаємнішим, пили трав’яний чай, бо вона не любила каву, їли молочний шоколад, вівсяне печиво й абрикосовий джем, куховарили. Уві сні я їй довіряла. Але коли прокидалася вранці, сердилася сама на себе: «З якого це дива я відкриваюся абсолютно чужій мені людині? Невже ми з нею такі схожі? Здається, ні, зовсім різні. Звідки вона взагалі взялася у моїх снах? Чому приходить до мене? Для чого? Який між нами існує зв’язок?».
Якось мені наснилося, що Міла сідає в автівку до мого чоловіка. Потім – що вони разом на концерті. Пізніше – що вони удвох із ним прогулюються парком під дощем, а він тримає над нею розкриту чорну парасолю, намагаючись захистити не лише від неприємних холодних дощових крапель, а й від цілого жорстокого світу, і заглядає їй у вічі так само, з любов’ю, як колись, багато років тому, мені, і дивиться на неї тим само захопленим поглядом, яким дуже давно дивився на мене. Я знаю той його погляд, погляд до безтями закоханого чоловіка, здатного на все, аби бути поряд. Бути поряд із коханою людиною.
«Себто з Мілою? Стоп! Це якась нісенітниця! Такого не може бути! А як же я!? Як же наші з ним почуття, перевірені роками? Чи ж то, як кажуть, довіряй, але перевіряй? А я ж ніколи й не перевіряла, чи ж ті почуття справжні…».
Прокинулася. По моєму обличчю текли сльози. Чоловік лежав у ліжку поряд зі мною й солодко спав, посміхаючись уві сні. «Кому, – промайнула думка. – Мені чи Мілі?». Та я поспішила ту думку відігнати. Хай йому грець! Такі дурниці у голову лізуть! Це був сон, просто сон. Але про всяк випадок промовила тихенько, щоб не розбудити коханого: «Куди ніч, туди й сон!».
Сон я прогнала. Але не змогла прогнати реальність. Від неї, на жаль, ізранку не втечеш – як не старайся.
А зранку була важка й неприємна розмова з чоловіком.
– Нам треба поговорити, – сказав він сухо, відводячи погляд убік, намагаючись не дивитись мені в очі.
– Давай, – відповіла я, розкладаючи по тарілках сніданок. – Розказуй що накоїв.
Він розказував. Довго. Чітко й жорстко вимовляючи ті слова. Жорстокі слова правди, які кололи, рубали й різали мене на дрібні частини. Після таких слів, почутих від близької тобі людини, важко зібрати себе докупи. З’ясувалося, що поміж нами двома є ще й Міла. Та сама Міла, що приходила у мої сни. Але тепер вона уже не жила в моїх снах, а була реальною молодою дівчиною, яка становила таку само реальну загрозу моєму жіночому та сімейному щастю. Я мовчки, терпляче слухала свого чоловіка.
«Навіщо він це говорить? Краще б мовчав. Кому потрібна ця його правда, мені чи, може, йому? А, так, напевно, їй, Мілі, чи їм обом, – подумала. – Мені краще було би цього всього не знати взагалі».
А потім він показав мені фото. І з таким захопленням розповідав про неї: про її неймовірну красу, вподобання, таланти та чесноти. А також про те, як вони познайомилися, де були разом. І натякнув, що я стала для нього чужою й не потрібною.
«Дежавю, – промайнуло в моїй голові. – Це вже було, було зі мною… уві сні. Фортепіано. Трав’яний чай. Міла сіла в нашу автівку. Концерт. Парк. Фото на згадку…».
Так, фото! Я побачила вперше ту світлину у нього на комп’ютері, випадково – краще, напевне, було б її ніколи не бачити. На тому фото була Міла. Щаслива, усміхнена, як завжди – упевнена в собі. Отже, вона існувала насправді. Недаремно ж ця білявка так часто мені снилася.
Світлина була зроблена у нас вдома, моїм чоловіком. Чоловіком, якого я кохала і якому безмежно довіряла. П’ятнадцять спільних років подружнього життя в одну мить пробігли перед моїми очима. Одразу пригадались деякі деталі, на які раніше не звертала уваги: без мене ходив у гірський похід до Криму (я ж працювала, мені тоді не дали тоді відпустки влітку), без мене поїхав відпочивати на море (це ж до друга), на привітав із ювілеєм, із черговою річницею подружнього життя…
Враз стало дуже боляче. Хотілося кричати й плакати, кудись утекти далеко-далеко і пережити там, на самоті, свій сором, свій біль. Та слів забракло, а сліз просто не було – десь поділися, не було також і куди втекти. Були лише смуток і невідомість – як жити тепер далі. Усередині ніби все закам’яніло, тільки до нестями пекло у грудях, ніби щось роздирало мене. Може, то душа моя завмирала чи хотіла покинути моє недосконале тіло, звільнитися й полетіти туди, де немає болю й обману? Серце, здавалося, завмерло. Усе моє єство відмовлялося жити, прийняти цю гірку й бридку правду.
– Ти відпустиш мене? – запитав чоловік.
– Відпущу, – відповіла. – Сьогодні ж подамо на розлучення. Не триматиму.
– Пробач, якщо можеш. Я закохався.
– Бог пробачить: і тебе, і її.
– У нас давно немає нічого спільного, – сказав, мов відрізав. – Ти постаріла, а вона молода й красива. Зрозумій мене й не роби з цього трагедії. У твоєму житті нічого особливо не зміниться.
– Так, я вже немолода. Тебе розумію. Трагедії постараюсь не робити. Вчитимусь жити без тебе.
Заяву до РАГСу про наміри розірвати шлюб подали у той же день. За місяць розлучилися. Стали вільними від зобов’язань і одне від одного. Місяць до розлучення тягнувся довго. Здавалося, він розтягнувся на всі ті п’ятнадцять років нашого подружнього життя. Згадувалася кожна дрібниця, багато приємних моментів і хвилин, що провели разом. Сон покинув наш дім. Замість нього прийшло важке безсоння. Не було також апетиту і бажання жити. Відчувалася постійна напруга: у думках й усьому тілі.
У день розлучення напруга спала. Полегшало, бо вже все відбулося. Нічого не змінити. Чи усе ж таки можна?
Виявилося, що таки можна.
Вирішили все забути і залишитися разом. Бо багато років разом, бо звикли одне до одного, бо ніби чогось не вистачає, коли не поряд… Знайшли причини, щоб помиритися і змиритися з тим, що сталося.
– Пробач і забудь, – ще раз перепросив він. – Це була моя помилка, випадковість. Вона мене охмурила, посадила на гачок.
– Пробачаю. Спробую забути, але не обіцяю.
Таки пробачила. Перекувиркнулося, але не забулося… Образи викинула, але не змогла побороти власні комплекси, які з’явилися: неупевненість у собі, неприйняття власного тіла. Так і жила з ними. Вони дуже заважали у стосунках, професійній діяльності. Та я нічого не змогла з цим удіяти. Вдавала, що все нормально, хоча нормально вже не було.
– Добре вже колись було, – полюбив казати мій чоловік, вірніше, бувший чоловік, ніби жартома.
– Так, було, в молодості, – підтакувала я, а сама журилася з того, що не почуваюся більше ані гарною жінкою, ані доброю господинею, ані професіоналом своєї справи, бо комплекси душать.
Ось так ми й прожили наступні десять років: ніби й разом, а все ж, здавалося, окремо одне від одного. Я більше не довіряла. Жодній людині у цьому світі. Розучилася. І вже повністю не відкривалася. Нікому. Ні за яких обставин. Усе ніби було непогано, але я почувалася самотньою.
Минуло рівно десять років. А на одинадцятому вона йому подзвонила. Вона, Міла. Ось так просто, зателефонувала й попросила про допомогу. І він їй не відмовив. Розмовляв із нею, але не сказав мені ані слова. Та й не треба було. Я це відчула. Серцем. Чула, що говорить по телефону. Бачила, як блищали його очі, він був збуджений. Аж тремтів від напруги та хвилювання. А потім пішов від мене… Пішов, нічого не пояснивши. Та я все знала. Ні про що не запитувала. Ми з ним спілкувалися, іноді разом ходили на прогулянки, їздили на відпочинок, але продовжували жити окремо.
Одного разу він таки наважився й розповів, що дзвонила Міла. Сказав про це ніби між іншим, ніби нічого особливого не сталося – звичайна собі розмова зі старим товаришем. А я зробила вигляд, що нічого про це не знала – не тому, що чогось боялася, а тому, що вже пережила це раніше. Це все вже було зі мною раніше.
«Знову дежавю, – подумала, але не промовила цього вголос, тільки ледь помітно усміхнулась сама до себе. – Ех, Міла, Міла, хоч ти із ним будь щаслива, бо я не була…».
Коли він пішов, моя кішка дуже за ним сумувала.
– Не журися, мала. Можливо, він до нас іще колись повернеться. Потрібно дати йому час і зачекати. Усе має свій початок і свій кінець.
– Мур-няв, – промуркотіла у відповідь кішка, ніби погоджуючись зі мною, і вмостилась теплим м’яким клубочком на моїх колінах.
– Не все можна змінити, але все можна прийняти, – сказала я своїй улюблениці і вдячно погладила її чорну пухнасту спинку.
І я продовжила жити далі: дихати, бачити, відчувати і, як не дивно, почала щось робити для себе. Робити те, що люблю, що мені подобається і приносить задоволення. Навчилась радіти сходу сонця, новому дню й новому початку.
А от його я більше не чекала. І Міла перестала приходити у мої сни...
ID:
1064666
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.06.2026 17:11:25
© дата внесення змiн: 26.06.2026 00:55:34
автор: Маргіз
Вкажіть причину вашої скарги
|
Життєва історія. Кажуть — сон в руку... 
