За ґратами, що розсувають мури,
Земля чорніє, ні дерев, ні трав,
На дерев'яних лавах вечорами
Якісь старі знесилені сидять.
Кругом будинки, поряд магазини,
На вулиці гуляє дітвора, і потяги
Гуркочуть повз могили. Округа злидарів.
Неначе латки на фасадах сірих,
Висить у вікнах рам'я, мокре від дощу.
Затерті написи на каменях могильних,
Які лежать тут більше двох віків,
Немає друзів, які їх би пам'ятали,
Мерці забуті. Та коли виходить сонце,
Бо сонце сяє іноді у літні дні,
Щось мусять відчувати древні кості у глибині.
Ні листя, ні птахів. Земля і камінь.
Чи пекло ось таке? Це біль без забуття,
Галас і злидні, холод без надії.
Немає в тиші смерті сну, життя так само
Клопочеться серед могил, немов повія,
Яка у нерухому ніч ладнає своє діло.
Коли тінь падає з нахмуреного неба
І дим заводів осідає сірим пилом,
З таверни долітають голоси,
А потім потяг пронесеться мимо,
І будить довгою луною бронзи гул.
Це ще не Судний день, мерці безвісні.
Утіштеся, засніть; засніть, якщо можливо.
Бо навіть Бог, здається, вас забув.
Luis Cernuda CEMENTERIO EN LA CIUDAD
Tras de la reja abierta entre los muros,
La tierra negra sin árboles ni hierba,
Con bancos de madera donde allá en la tarde
Se sientan silenciosos unos viejos.
En torno están las casas, cerca hay tiendas,
Calles por las que juegan niños, y los trenes
Pasan al lado de las tumbas. Es un barrio pobre.
Como remiendos de las fachadas grises,
Cuelgan en las ventanas trapos húmedos de lluvia.
Borradas están ya las inscripciones
De las losas con muertos de dos siglos,
Sin amigos que les olvide, muertos
Clandestinos. Mas cuando el sol despierta,
Porque el sol brilla algunos días de junio,
En lo hondo algo deben sentir los huesos viejos.
Ni una hoja ni un pájaro. La piedra nada más. La tierra.
¿Es el infierno así? Hay dolor sin olvido,
Con ruido y miseria, frío largo y sin esperanza.
Aquí no existe el sueño silencioso
De la muerte, que todavía la vida
Se agita entre estas tumbas, como una prostituta
Prosigue su negocio bajo la noche inmóvil.
Cuando la sombra cae desde el cielo nublado
Y el humo de las fábricas se aquieta
En polvo gris, vienen de la taberna voces,
Y luego un tren que pasa
Agita largos ecos como bronce iracundo.
No es el juicio aún, muertos anónimos.
Sosegaos, dormid; dormid, si es que podéis.
Acaso Dios también se olvida de vosotros.
Можливо, кінець цивілізації саме так і виглядатиме. Не міста майбутнього, населені роботами, не мальовничі руїни з елоями й морлоками, не сфінкс з відбитим носом, не вавилонська вежа, а типовий пострадянський спальний район...
У 40 років почула, як всередині хрупнув годинник, і зрозуміла, що тільки що проминула маківку свого життя. У 60 років перестала лякати смерть, надто визначні, великі люди пішли у небуття і це не стало катастрофою. Кінець життя однієї людини не стає кінцем людства. Навіть кінець цивілізації не стане кінцем життя. Я для Вас залишу ненадовго уривок своїх фантазій. Пізніше приберу
Вдячна Вам за Вашу люб'язність, це страшно мені лестить! Але не прибирайте, будь ласка, тих няньок-роботів! (Це ж про них йдеться? Я читала з телефону вранці.)
Про цивілізацію згодна. В смерть не вірю, вважаю її тимчасовим явищем тимчасового світу. Боятися смерті перестала рано, а от про маківку життя... Тут складніше, мені бракує, мабуть, волі, щоб ясно усвідомити себе й своє життя, відчуваю себе роздробленою на кілька особистостей, котрі існують, розвиваються і деградують кожна у своєму часопросторі. Тому в когось - життєвий шлях, а в мене просто натоптано))
Чудово, Вас не обмежує бачення Сернуди, і можете дати волю власній поетичній фантазії. Повинно народитися щось українське.
Я доклала зусиль, щоб поруйнувати непрохані рими і українську ритміку вірша, однак місцями вони прорвалися, дещо пом'якшивши суворі рядки Сернуди.
Ще й як чіпляє. В умовах дефіциту часу не читаю того, що не чіпляє. Ваші незвичайні вірші зачепили й тримають.
