Казка
У тінистому садочку на м’якенькому горбочку навесні з-під пухнастого вологого ґрунту пробилася Квіточка. Мала вона охайну жовту голівку, тоненьке блідо-зеленкувате стебельце та ніжні, ніби вирізьблені майстром, довгасті загострені листочки-ручки. Звали її Кульбабкою. Рослинка захоплено дивилася на цей чудернацький світ широко розкритими блакитними оченятами. Вона повертала голівку то вліво, то вправо – віталася й тихесенько перешіптувалася з сусідами: Конвалією та Первоцвітом. Ці квіти радо ділилися з нею власними історіями, життєвим досвідом та давали слушні поради у разі потреби.
Щоранку Кульбабка піднімала свою кучеряву голівку, щоб посміхнутися Сонечку і Хмаринкам. Квіточку цікавило все, що відбувається навколо, а Хмаринки багато подорожували і могли розказати чимало нового та корисного. Любила Кульбабка й поговорити з Вітром – він невтомний мандрівник та завзятий оповідач. Як почне говорити, то вже й не переслухаєш його! Багато знав Вітер про те, що робиться у світі: за далекими високими горами та глибокими бурхливими морями. Кульбабка завжди була уважним слухачем і знаходила для Вітрика купу запитань, а той на будь-яке з них мав відповідь. Ці запитання здавалися йому такими по-дитячому милими та безпосередніми, і він завше намагався бути щирим та правдивим, відповідаючи на них. Часто Вітер розповідав малій Квіточці смішні історії – і всі довкола весело сміялись з тих оповідок. А ще Вітерець майстерно грав на вербовій сопілці. Далеко-далеко було чути ті чарівні веселі та сумні мелодії. Луна котила їх ген-ген за межі вишневого саду. Кульбабці вони дуже подобалися, і Квіточка ледь чутно підмугикувала, а то й придумувала слова до тих мелодій. І тоді у них із Вітриком виходили нові пісні.
– Ту-ту-ту, ту-ту-ту, – вигравав Вітер на сопілці.
– Я до тебе йду, я тебе знайду, – підспівувала Кульбабка, щоразу придумуючи нові слова.
Так і жила Кульбабка в любові та радості, у гармонії з навколишнім світом. Пила солодку ранкову росу, насолоджувалась живильними краплинками дощу, слухала мелодії Вітру, вдихала дивовижні пахощі саду. Швидко минав час – не так уже й багато його у рослинки. Промайнула квітуча весна, ось уже й літечко по садочку ходить. Давно відквітували Конвалія й Первоцвіт. Зацвіли розкішні Троянди та барвисті Айстри. Минули дитинство та юність Кульбабки. Тепер вона досвідчена й розумна, вже доросла Квітка. Посивіло її колись жовте волоссячко, стало біле-білісіньке. Вітерець, найкращий Кульбабчин товариш, нерідко гладив Квітку по голівці. Від цього її легкі білі пасма тонкими павутинками розліталися по вишневому саду – наступної весни з них мали з’явитися нові жовті Кульбабки. Але Квіточка про те не знала. Їй було шкода своїх колись таких густих та яскравих кіс.
Одного спекотного дня, коли Вітер лагідно розчісував Кульбабці волосся, вона побачила, як величезні руді Мурашки наздоганяють якогось маленького сірого Павучка. Бідолаха швидко перебирав усіма своїми вісьмома ніжками, але втекти було годі. Мурашок було багато, вони оточували Павучка.
– Стійте, зупиніться! Не зачіпайте його, – благала Квіточка.
– Не лізь не в свою справу, Кульбабо, – зле відказав Головний Мураха.
Квітка міркувала, як же їй допомогти Павучкові. Не довго думаючи, вона простягла до нього свою ручку-листочок.
– Хутчіш, біжи до мене! Я сховаю тебе, – озвалася Кульбабка до бідолахи.
– Дякую, Квіточко, – відповів Павучок і чимдуж кинувся перебігати із землі по листочку Кульбабки аж до самісінької її голівки.
Та Мурашки були ще спритнішими. Вони швидко піднімалися по стеблу Квітки, наближаючись до своєї здобичі.
Кульбабка зрозуміла, що не врятує Павучка. Вона зметикувала і звернулася по допомогу до Вітрика.
– Друже, допоможи! – гукнула Вітрові. – Прошу, врятуймо бідолаху!
– Зараз, моя Квіточко! – відповів той і, набравши у легені побільше повітря, подув з усієї сили.
Від того дужого подиху Вітра деякі Мурахи попадали долу, але більшість таки залишилися на стеблі Квітки й упевнено просувалися вгору. Тоді Кульбабка попросила Вітрика подути ще сильніше. Той виконав її прохання. Від сильного вітру усе пухнасте волосся Квітки розлетілося. Павучок, який сидів у неї на голівці, сховавшись у тому білому пуху-павутинні рослинки, теж полетів разом із ним. Так друзі врятували бідолаху. Мурашки сердилися й боляче жалили Кульбабку. Та вона на те не зважала. Раділа, що вдалося допомогти Павучкові. Радів і Вітрик. Друзі радо посміхалися одне одному. Вітер ніжно тримав свою подругу за руку та гладив її по голівці, на якій не лишилося жодної волосинки.
– Не журися, Кульбабко, наступної весни нове волосся відросте, – сказав друг Квіточці, помітивши, що та засмутилася.
І подруга довірливо притулилася до Вітра. Попереду у них було ще пів літа і багато цікавих пригод та вражень. А навесні у Кульбабки відросло нове, яскраво-жовте, волоссячко. І Квітка щиро дивувалася й раділа тому. Окрім того, у садку з’явилося безліч малесеньких Кульбабок.
– Дивись, Квіточко, це твої дітки, – пояснив їй Вітерець. – Вони з твоїх сивих кіс народилися.
– Усе, як ти й казав, Вітрику. Нове розкішне волосся маю. Та ще й дітки тепер є, – мовила Кульбабка.
І тут хтось легенько доторкнувся до її руки. Квітка повернула жовту голівку вбік і побачила внизу під своїм листочком цілу павучачу родину.
– Здрастуй, Кульбабко. Це я, той маленький Павучок, якого ви з Вітриком минулого літа врятували. А це – мої дітки, мої маленькі Павучата. Я прийшов подякувати тобі за доброту та своє врятоване життя, – мовив Павучок. – Через мене ти тоді своє волосся втратила. Не кожен на таке наважиться заради іншого.
– Добридень, Павучок, – привіталася Квіточка. – Бачу, що ми з Вітриком тоді не одне життя врятували, – подарувала вона Павучкові щиру посмішку. – Гарні в тебе дітлахи! Усі на тебе схожі.
– Та й у тебе красиві дітки, Кульбабко. А твоє нове волосся просто чудове! – відказав Павучок.
– Дякую за теплі слова, – мовила Квіточка. – Але гарне волосся – то у житті не головне. Я це давно зрозуміла.
– Привіт, друже! – втрутився у їхню розмову Вітер. Головне – то хороші вчинки. Саме вони роблять нас красивими. Наша Кульбабка – добра та чуйна. Вона здатна пожертвувати собою заради інших. Тому вона справжня красуня!
– Так, – погодився із Вітриком Павучок. – Наша краса – це наші красиві вчинки.
І він міцно схопив своїми щелепами нахабну кузьку, яка намагалася відкусити добрий шмат від листочка Кульбабки.
ID:
1048470
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Казка-Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 27.09.2025 13:08:15
© дата внесення змiн: 27.09.2025 13:08:15
автор: Маргіз
Вкажіть причину вашої скарги
|
