Ніби тінню йду небувалою,
Підкрадаюсь ходою тихою,
Стрілки часу так повертала я,
Де назвав ти своєю примхою.
Тільки в снах все – неконтрольоване:
Б’є кохання знов лихоманкою.
У тобі вже навік вмурована,
В серці слабкістю, забаганка я.
На шляхах, що ідуть зиґзаґами,
Ти зі мною за руку подумки.
Кличе голос мій...чуєш? Птахами...
А сніжинки ті – мої родимки.
І коли стають болі дикими –
Будні скриють їх... за гримасами,
Стогін серця… німими криками…
Зойк розпачливий - поза часом ми...
Знов напружилась атмосфера вся -
оточу тебе у тумани я.
Так, дивацтво я… так, химера я…
Та лишилася все ж коханою…
ні-ні, це не та Химера, що з головою Лева (хоча було б дуже автобіографічно- я Лев за гороскопом.) У переносному значенні «химера» — нездійсненна мрія, примха, вигадка, дивацтво. Хай залишається... для родзинки