(сестрі Ліді присвячується)
Була весна настало літо,
Сади вже майже відцвіли.
Ще калина своїм квітом,
Манила пам'ять до весни.
Ми з малим моїм онуком,
Пішли гуляти в ближній сад.
Там з майбутнім чоловіком,
Вперше стрілись в листопад.
Кожен раз весною й літом,
І в пізню осінь, як завжди,
Ходили садом й різно квітом,
Любов дарили нам зірки.
Тепер одна живу вдовою.
Трагічно він пішов з життя.
Хоча онуки є зі мною,
Та сум не йде у забуття.
Онук гуляє на стежинці,
З калини нюхає квітки.
Моя любов в задумці
Згадала пройдені роки.
Та ось я бачу, де калина,
Стоїть мій, ніби, чоловік.
Він погляд кидав на дитину,
Подивився у мій бік.
Здивувалась я одразу,
Тільки скрикнула: - Це, ти!
Та здійнявся вихор зразу,
Труснув калинові листки.
Я відразу вся жахнулась,
Аж мороз пішов в плечах.
І не пригадаю як онучок,
Був уже в моїх руках.
Він з тривогою дивився
На сльози на моїх очах:
”Не плач, бабусю, я не дівся.
Я ж у тебе на руках”.
життєво-трепетно звучить історія вдови 
