|
Ранковий гомін пробуджує місто. Під сонячним промінням воно потопає в зелені садів, квітів.
Володя, славний чорнявий хлопчина, прокинувся й відразу позирнув на двері до балкону. Ага, ось, що мене розбудило. І, як щоранку, швидко одяг спортивні штани, кілька раз потягнувся, вийшов на балкон. Літній вітерець здіймає чуприну, він озирає все навкруги, тішиться. Ну от нарешті, батьки отримали квартиру, як добре, ще й школа близько. Хоча навчатися залишилося два роки та все ж так приємно. Легке хвилювання переслідувало його, інші вчителі, новий колектив класу, як приймуть?
Та школа, де він раніше навчався, знаходилася на околиці міста. Його сім’я мешкала в старому приватному будинку, що залишився від бабусі. Неподалік березовий гай, шкільний стадіон й здавалося рукою подати до річки. Дніпровська вода, тиха, лагідна течія, завжди всіх до себе приваблює, особливо в теплу погоду. З друзями було де розважитися, свобода. За цим звичайно шкодуватиме, але ж все одно щодня їздити туди не буде, не близько.
За кілька хвилин, задоволений повернувся в ліжко, намагається, заснути. На душі тепло, бажання поніжитися та чому й ні, адже батьки теж відпочивають.
Його розбудили веселі голоси й брязкіт посуди з кухні. Магнітом, потягнуло на балкон, ще раз подивитися, куди потрапив й в якому середовищі буде знаходитися. Здивувався від побаченого, це так зранку?! Між квітучими акаціями, за довгим столом, декілька чоловіків грають у доміно, сперечаються, махають руками й раз-по-раз сміються.
Хлопця все цікавить. Ледь прихилившись за поручні балкону, всміхнувся, побачивши біля кожного під’їзду дерев’яні лаковані лавки. О, це ж так добре, для всіх комфортно. За сквером знаходиться такий же п’ятиповерховий будинок і біля кожного під’їзду теж видніються лавки. Здається, тут сумно не буде, в дворі знайдуться друзі, з такими висновками, повертається до кімнати.
Він чув, як грюкнули вхідні двері, відразу лунає голос мами,
- Синку, тато вже пішов на роботу, може ти мені складеш компанію поснідати? Думаю вже час.
Нова школа, нові друзі. Все ввійшло в свою колію. З цього ж будинку двоє однокласників і з будинку навпроти, декілька дівчат. Всі ходять у одну школу, але навчаються в різних класах.
Теплими вечорами, в дворі за столом весела компанія, приколи, анекдоти, інколи, під настрій, бринькання гітарою. Хлопець, хоч і не вмів грати ні на якому музичному інструменті та коли хтось співав, то із задоволенням підспівує.
Майже щоранку, Тамара виглядає у вікно, до будинку навпроти. Дивиться, як з під’їзду виходить Володя. Коли в сквері зібралася молодь, з першого вечора, він привернув її увагу. Кохання з першого погляду, їй хотілося бути з ним поруч, чути його голос. Раділа ранковій зустрічі, як всі йшли до школи, в очах веселики і ніжні погляди, в надії, що помітить.
Але її теплий погляд, веселий сміх, не помічає. Чому? Скільки раз запитує себе, такий холодний, немов айсберг у океані. Чи й досі в душі дитинство буяє? Їй інколи здається, що жодна дівчина не може привернути його уваги до себе. Вона ж, хоча й мало його знає та при кожній зустрічі, біля нього себе уявляє нареченою. Вечорами, сидячи в сквері з друзями, сум не відступає від неї. Молоде серце тріпоче, не втрачала надії, що колись, він їй запропонує зустрічатися.
Півтора року швидко пролетіло. Напередодні Нового року, хлопці й дівчата збираються відсвяткувати Новий рік, у одного з хлопців. Компанія знайома, всі з двору.
На перший погляд закоханих і не було та коли розпочалася вечірка, як голуби, всі по парах. Лише Володя, як одинокий дятлик, торкає струни гітари й відразу підтримує рукою, не чекаючи відлуння. Ніби замислившись, за кожним дотиком струни, трусить головою.
Неподалік, за столом, ним милується Тамара. Сьогодні дівчина одягла найкращу сукню, від всіх дівчат виділяється модною зачіскою, навіть зробила легенький макіяж. Те, що вона молодша за всіх, по її виду і поведінці, цього не скажеш. Вона ледь схилившись, з-під лоба витріщає на нього круглі волошкові очі, довго дивиться, здається хоче спіймати його погляд. Помітивши, що кожен зайнятий своїми розмовами, за мить, поправляючи коротке волосся, присідає поруч з ним. Він підморгнув і несподівано для неї, почав грати музику пісні Лада. Тамара на якусь мить розгубилася, посміхнувшись, нагинається до нього. Вже удвох співають. Адже він звернув на неї увагу, відчуття щастя наповнює душу дівчини.
Світає, всі розходяться по домівках. Тамара, мило всміхаючись, на руках у Володимира, який ледь тримає келих з шампанським. Його сині очі, п’янкі, туманні, він майже не вловлює ті слова, що шепоче дівчина. Боїться втратити шанс, щоби сподобатись, на пишних грудях, весь час поправляє виріз сукні. Йому би засоромитись, почервоніти, як колись у класі, в таких ситуаціях, а тут все інакше, в голові гуде, відчуває спокусу близькості.
Володимир прокинувся на дивані, в кімнаті де відбулася вечірка, не розумів, як могло так статися. Повертаючись на бік, поруч помітив жіночу білизну. За мить його обличчя стало червоним, як ошпарений окропом, зірвався з місця. У дверях, в короткій майці стоїть Тамара. Усміхненими очима зазирнула на нього, зробивши зо два кроки по кімнаті, підморгнула,
- Ти не хвилюйся, ніхто й ні про, що не дізнається. Я просто думала подуріємо і все, а вийшло, як вийшло. Це напевно я більше винна, бо ти був у дрезину п`яний.
Здивований, ніяк не міг второпати, що він та й з нею? Ті веснянки на обличчі, його не приваблюють його, хоча очі й насправді має красиві. Йому хочеться якнайшвидше впасти в своє ліжко і добре виспатися. По дорозі додому стурбованість, думки переслідує думка; хай йому біс, вперше переспати з дівчиною і не пам’ятати! В голові не вкладається, як це могло статися?!
Тамара ніби спокійно дивилася вслід, але в душі занепокоєння, вся тремтить. Який він загадковий і мій та підстерігає легкий страх. Заспокоює себе, а може все минеться, обійдеться без наслідку. Думки рояться, все що було вночі, можливо згадає й на все життя буде моїм.
Вона при друзях стримувала свої почуття, хоча її серце за ним давно страждає. Боїться осуду, сама ж не приваблива, а він красень. Знає, це великий гріх. Якщо батьки дізнаються, не переливки будуть, можуть навіть з дому вигнати. Якби ж не ходили до тітки Ганни з молодшою сестрою ( Наталя, на три роки молодша за неї), в секту п’ятидесятників, тоді б напевно, по-іншому дивилися на життя.
За вікном справжня зима. В сквері зимова казка; всі дерева й кущі покриті білим, сяючим пухом, снігові пагорби синявою й сріблом переливаються на сонці. Два дні поспіль вирувала хурделиця, а згодом вдарив мороз. З квартир ніхто й носа не висовує, лише інколи перегукуються з балконів.
Шкільні канікули Володя провів вдома, в собі замкнувся, ні з ким не мав бажання ні бачити, ні говорити. Скільки не намагався згадати новорічну ніч, але цього зробити не вдалося, запав сумнів, а чи й справді щось було? А часом не наважилася вино розлити? Хоча й самого брало роздратування та все ж намагається заспокоїтись. Напевно не знала, як привернути увагу, заздалегідь спланувала, але в чужій квартирі! Та врешті ж я не лопух, щоб піддатися на таке!
Навчання в школі відволікає від думок про особисте життя. Він більше уваги приділяє книгам, намагається уникати зустрічі. Вона ж лише зі сторони закохано дивиться на нього. Пригадує спокусливу ніч, то блідне, то червоніє. Себе запитує, чи шкодуватиму? І тут же думку відкидає, ні-ні, я буду з ним.
А час летить, зникає невпинно. Після закінчення школи, від Військкомату, Володимира посилають на курси водія. А за пів року й призивають до служби. За його проханням, батьки гучних проводі не робили. Ввечері, напередодні від’їзду, лише декілька хлопців з гітарою, завітали до нього в гості.
Але професія водія не знадобилася. У Військкоматі видних хлопців відбирали в морфлот й не оминули його, адже з групи виділяється зростом, міцною статурою.
Минали пори року. Позаду три роки служби в морфлоті. На початку літа повернувся змужнілим, справжнім чоловіком. Мама, побачивши його, ніяк не могла заспокоїтися, зупинити сльози радості.
Напевно вже ж існує жіноче передчуття, інтуїція.. Напередодні, Тамарі сон наснився. Бачить себе босоногою, по траві ледь сріблиться роса. А назустріч йде він, пильний погляд, мило всміхається. Але за мить очі сумні й махнувши рукою, зникає поміж дерев.
Вона в цей день всі очі розгледіла, чатувала біля вікна. Ледь вгамовувала збудження, гостра думка – сон в руку. Затамувавши подих, позирає на вхідні двері його під’їзду. Пригадує розмови хлопців, що має скоро приїхати. Від думок, з грудей ледь не вискочить серце, можливо тепер, через стільки років мене згадає, помітить. Тож не така, як була чотири роки назад, веснянки зникли й зачіску змінила. Стильний одяг підкреслює струнку фігуру. Он, мама каже, що славна дівка стала, а то була, як курча обпатране. Вже й на шиї в мами не сиджу, як інші дівчата. Після навчання маю престижну професію бухгалтера, гарна зарплата.
Вечоріє… як і в минулі часи, в дворі біля столу зібралася молодь. Двоє друзів Володимира вже й одружилися, закохані пари сиділи обійнявшись. А він, із сумки виставив на стіл шампанське, кілька стаканів та коробку цукерок, припрошує всіх випити за його повернення. Тамара спостерігає з вікна, милується ним, згадує ту, єдину ніч, по щоках течуть непрохані сльози. Ось так просто взяти й підійти? Та ні, не піду, скаже за ним бігаю. Та й перед іншими незручно, раніше, як всі збиралися, звали до себе, а зараз тиша. В душі каяття, підкрадається сумнів, можливо я тоді поспішила.
В кімнаті напівтемрява, з магнітофона лунає музика. Присівши на стілець, Тома до пізньої ночі, з компанії не відводить очей. Скільки думок передумано, стільки віршів не вголос, про себе прочитано. Та все ж в глибині душі себе втішає, як має бути так і буде. Чим відволіктися, що зробити, щоб не думати про нього? На це, вона відповіді так і не знаходить.
Збігло два місяця, як він повернувся,їй так і не вдалося з ним зустрітися. То два тижні грип звалив з ніг, в ліжку лежала, то на роботі дали путівку, поїхала відпочивати в Євпаторію. Хто б упустив такий шанс, тим паче батьки дозволили вирватися з дому.
Три тижні відпочинку, Тамарі не принесли втіхи. В кімнату поселили дві старенькі бабусі, які часто дрімали та спілкувалися між собою, тільки й розмов про розбещену молодь. Позирали скоса та попереджали, щоб часом не привела якогось кавалера в кімнату. Вечірні прогулянки біля моря, крики чайок навіювали сум, думки за нього, як він там, чи забув? Шкодує, що змарнувала час, не наважилася зустрітися.
Поїзд набирає швидкість. Вона повертається додому, думки тільки за нього. Хвилюється, тремтить сердечко, а чи й впізнає? Золотиста й шоколадна засмага пасує їй. В плацкартному вагоні багатолюдно, гамірно від розмов, сміху. Навпроти неї, на нижньому місці, присів білявий чоловік середнього віку. Вона помітила його прискіпливий погляд, чомусь відразу зніяковіла. Та згодом їй це набридло й поглядом погордливої зневаги зміряла його з ніг до голови. За мить, на його скривленому обличчі з’явилася посмішка, він підморгнув. Ще тільки цього не вистачало, подумала й різко відвернулася до стіни. А він, нікого не соромлячись голосно,
- Ото засмага! Гарна краля!
От дурень старий, хотілося відповісти на його слова, але стрималася.
Думки - думки, як в полі квіти, що хиляться від вітру. Мені б його, якнайшвидше зустріти, думаючи за Володимира, погойдуючись ніби в колисці, засинає.
Літній, ранковий вітерець приємно торкається обличчя, злегка розвіює волосся. Позаду вокзал, в піднесеному настрої, по асфальту швидко котить валізу, з усмішкою позирала довкола. Емоційно, але тихо
- Ну от, кілька метрів і все, я вдома. Цікаво, а він на роботі, чи вдома? Сьогодні ж субота.
Проходячи мимо будинку, в якому жив Володимир, на лавці помітила знайомих, в кожного на грудях зліва прикріплена біла квітка. Тю, що це весілля? Цікаво в кого? Немов підкрадаючись, швидко пройшла поміж дерев скверу, за мить зупиняється в дверях свого під’їзду. Цікавість ятрить душу, відчуває приплив крові до обличчя, все ж озирається. Одягнений в чорний костюм, Володимир за руку тримає Оксану. Дівчина у весільній сукні має вигляд принцеси.
Нестримний біль в області серця,Ї її наче хтось шпилькою вколов. Це ж дівчина з його будинку, з другого під`їзду! Це ж, як?
Ноги самі привели до дверей своєї квартири. Рука не слухається, ключем ледве попадає в отвір замка.
В грудях тисне, сльози зливою, розпач, злоба, жалість, все змішалося докупи. Впавши на ліжко, схлипуючи, ридає в подушку.
- І, що це за життя!? Це ж неправильно, не так мало бути! Не так Володю! – виривається з грудей.
Чому він її вибрав і коли зустрічалися? От дурепа, чому впустила його? Сто запитань, а відповіді немає, душа мліє, болить і серце гупає, як бубон.
Суттєво виснажена риданням, час в від часу схлипуючи, тулиться до подушки, бажання в ній знайти розраду. Від сліз пече в очах, по-зрадницькому злипаються повіки, забулася в тривожнім сні.
Вона прокинулася від голосів, батьки з сестрою повернулися з суботньої служби. Мати, побачивши її в ліжку, поцілувала в лоб,
- З приїздом доню! А чому одягнена? Часом не захворіла?
- Та ні, в поїзді не виспалася, людей в вагоні, як бджіл в вулику,- тільки й встигла сказати ці слова, як у кімнату забігла сестра.
Тихий сімейний обід. Мати час від часу дивиться на Тамару, помічає зміни в характері. То все донька весела, а це лише кілька речень про відпочинок і вже мовчання. Мати не витримала,
- Доню, в тебе, щось сталося?
- Та ні! Все гаразд. Оце з’їздила, бачила інше місто, як там люди живуть. Роблю висновки, дорослішаю, мамо.
Сестра обійняла її,
- Я за тобою сумувала. Ой, там на книжній поличці, тобі від Оксани запрошення на весілля. Володька, з іншого під`їзду, на ній одружується, це ж сьогодні, підеш?
Тамара помітно зблідла. Намагається не виказати себе, це їй не до вподоби, відразу, встаючи із-за столу,
- Яке там весілля, я з дороги, хочу відіспатися!
Наталя поспішила за нею,
- Ну то пішли! Розкажеш мені про море і про все-все, що бачила, а потім будеш відпочивати.
Минула зима. Позаду розчарування, вся в роботі. Інколи через вікно, бачить завжди веселими, усміхненими Володимира з Оксаною. Кудись би втекти звідси, щоб їх не бачити, роїлися думки в голові. Згадуючи ніч з Володимиром, охоплює сором і каяття. Мабуть тоді, я все ж таки поспішила, то була помилка. Та знову підкрадається сумнів, а можливо трохи пізніше, змогла б завоювати його серце.
Йшов 1980 рік… по радіо тільки й розмови про будівництво Байкало-Амурської магістралі. Ешелонами, під оркестр, відправляли молодь на будівництво залізничної дороги. Тамара загорілася бажанням поїхати туди. Мабуть все ж доля, одного разу батько, прийшовши з роботи, розповів, що з його цеху молоде подружжя їде на БАМ. Не пустила цього шансу дівчина. Вмовила батьків відпустити, заробити грошенят. Та, як сказала їм, треба ж колись стати самостійною.
Три роки напруженої праці, Тамару відволікали від всіх думок. Працює не за фахом, але мала задоволення. В їдальні мила посуд, а згодом, стояла поруч з кухаркою, готувала їсти, для робочих, що проклали залізничну колію. Серед молоді, де вечорами пісні під гітару, від загубленого кохання заживають рани. З компанії до неї залицяється Іван, він на шість років старший, не одружений, статурою й зростом нагадує Володимира. Дівчина визнала свою провину, каялася за те, що спокусила його в ту незабутню ніч. Час від часу сама собі спогадами сипала сіль на рану. Перше кохання, як зірка рання, то наче близько, у снах бачила його очі, а то десь далеко-далеко.
Нарешті, вперше за всі роки взяла відпустку, з гарним настроєм, поїздом їхала додому. Проїздом, зупинилася на один день в Москві, подивилася місто. Поспішала, саме в день її приїзду, сестра йде до шлюбу.
Ось так, молодша і вже наречена. Можливо й правильно робить, їй одне не подобається, що наречений, якого звали Сергієм, був з п’ятидесятників. Вона дуже рідко ходила на зібрання, декілька раз бачила його на службі в церкві. Що сестра в ньому знайшла, не могла зрозуміти. Невисокий та й з личка не красень, не привертав уваги.
Біля під’їзду, кілька жінок гомоніли поміж собою, чекали на наречену. Вся сім`я проводжала Наталю, до автомобілів прикрашених кульками, що щойно приїхали під самий під’їзд.
Тамара йшла позаду, неподалік від автомобілів побачила Володимира з дружиною. Вони всім привітно посміхаються. Оксана в знак привітання помахала рукою. Защеміло під серцем, не знати й чого та відчула прилив крові до обличчя, все ж відповіла взмахом руки. А вони за ці роки й не змінилися. Тільки й встигла подумати та тут же, відразу відволікли від думок. Всі гомоніли, сідали в машину, поспішали в ЗАГС, а після, відбудеться вінчання в своїй церкві.
Вже позаду тисячі кілометрів. Тамара повертається до своєї роботи. За вікном миготіли дерева, будови, але вона їх не помічає, все думки за Володимира, напевно щасливий, дивно, а дітей до цієї пори не мають.
А час летів… знову вся в роботі. В дерев'яному баракові, де всі мешкають, пішли розмови, що кількість працівників вже не потрібно. Хто хоче, може написати заяву на звільнення й повертатися додому.
Одного вечора, в невеличкому клубі відбулися прощальні збори. На столі купи заяв, хтось залишався, мав бажання перейти на іншу ділянку, а хтось написав заяву на звільнення. Тамара із своєю компанією знаходилася в першому ряду, поруч з нею сиділо молоде подружжя, з яким вона сюди приїхала. Вони вирішили повернутися додому, в неї ж такого наміру не було. Іван запрошував її поїхати в Іркутськ. Дуже розхвалював місто, яке розміщене на березі річки Ангар. Обіцяв за фахом влаштувати на роботу, до того ж розповідав, що в перспективі можна отримати квартиру.
А, що вдома на мене чекає? Стільки раз запитує себе. До морозів звикла та й якщо набридне, то завжди можу повернутися додому. До того ж вдома батьки залишилися самі. Чоловік Наталки, після закінчення інституту, по направленню поїхав в Кіровоград. Через пів року, як молодий фахівець, від заводу отримав квартиру.
По приїзду в Іркутськ, Іван влаштував її на роботу в порту. Від роботи поселили в гуртожиток. Неподалік, за пів року мали закінчити будівництво багатоповерхового будинку для молодих спеціалістів. Її все влаштовувало, одного остерігається, що майже всі люблять випити горілки. Особливо після отримання зарплати, як якась навала нападала на чоловіків, після перепою по тижні не з’являються на роботі.
Дружба з Іваном продовжилася. Його сім`я вже декілька років живе в цьому місті. Самі ж родом із Харкова, приїхали на заробітки та отримавши квартиру залишилися тут. Іван часто зустрічав її з роботи, не одноразово запрошував до себе додому, хотів познайомити з батьками. Та вона наважилася на це, лише через рік, коли отримала двокімнатну квартиру в багатоповерхівці.
Згодом і відгуляли невелике весілля в ресторані, в колі найближчих друзів по роботі. Так, вона стала дружиною, але того вогню, того бажання бути коханою, в душі не відчуває. Чи то вже так звикла до Івана, чи все, ще спогад про Володимира стримує пізнати насолоду в інтимних стосунках. Але через рік завагітніла, мала намір народити дитя.
Одного зимового вечора, йдучи з роботи, послизнулася, від болі не змогла піднятися на ноги. Швидка привезла її до лікарні, але вже було пізно, стався викидень. Тільки на другий день Іван прийшов до лікарні, від нього тхнуло перегаром. Їй було дуже боляче все ж намагалася не кричати,
- Ось у чому справа. Це ти вчора замість того, щоб мене забрати з роботи, взяв напився. Адже знав, яка слизота по дорозі. Безвідповідальний ти Іване, з таким, як ти мабуть не варто жити, а тим паче виховувати дітей.
Важкий період настав в її житті. Сімейні чвари з-за дрібниць, переростали в справжній скандал. Все ж через пів року, вони розлучилися. Та то тільки на папері, він все таки інколи приходив до неї і часом залишається на ніч. Як вона сама собі сказала, не заміжня, але часом є з ким у ліжку зігрітися. Він наполягав знову зійтися та вона вирішила, що в одну й ту саму річку два рази входити не варто.
Тамара, раз у п’ять років приїздила провідати батьків, які звали повернутися додому. Але вона вирішила заробити північний стаж, щоб повернутися додому й тут отримувати пільгову пенсію. Одного разу й побувала в гостях у сестри, в Кіровограді. З щедрими подарунками переступила поріг квартири, адже Наталка вже мала сина й доньку. Дітвора радіє подарункам, а вони тішилися зустрічі. Та то лише на пару днів й знову поспішала в Іркутськ.
А час поспішав, то розквітали квіти, то завмирали, знову довкола засипали сніги.
Перші сиві волосини, які побачила в дзеркалі, нагадують про роки, вже й мабуть час повертатися додому. Вона звільнилася, продала квартиру. Напередодні від’їзду прийшов Іван.
- От і настав час повернутися,- ковтаючи сльози тихо проговорила, збираючи речі у валізу.
Пригорнув її до себе. Він знав, що багато в чому винен, не раз покаявся за свою поведінку. Відчував, вона його із собою не покличе.
Важка дорога додому, вже звикла до всіх і до всього, але треба повертатися, батьки давно жалілися, що важко одним, стали зовсім немічні.
Кілька днів у поїзді, скільки думок та спогадів про життя.
Ну, от і рідне місто. Обідня пора. Дивується, в Іркутську, ще так морозно, а тут вже приємний запах весни. Чарує ясне сонце й чиста неба синь. Хоча сніг і лежить по обіч дороги, але вже майже весь сірий, струмочки води стікають на дорогу. Весняний вітерець, знімає втому переїзду.
Вона, з двома валізами на колесах, біля будинку в якому жив Володимир. Біля його під’їзду побачила батьків і купу людей. Мати побачивши доньку, махнула рукою, спішила їй назустріч. Слідом за нею, спираючись на палку шкутильгає батько.
Зі смутком в очах, мати обіймаючи, розплакалася,
- Добре, що приїхала, бачиш дитино, яке воно життя.
Тамара зрозуміла, що хтось помер, але не хотіла запитувати. Вони, не поспішаючи, йшли додому. Мати тремтячим голосом,
- Ми старі, то так і буде, а це ж, ще жити й жити та Бог забрав. Шкода, ще ж молода, напевно ж така, як ти. Ну ти ж знала Оксану. Кажуть цукровий діабет. Тапер і Володька сам залишився. Це років два чи три назад його батьки померли. а її то, ще раніше, кажуть в її мами теж був цей діабет. Хай Бог відводить всі біди.
Тамара пригадала Оксану у весільній сукні і його, красеня в чорному костюмі, сльози,як горошини потекли по щоках. В горлі ком, ледь видавила слова,
- А діти… діти в них є?
- Та, які ж діти,- заперечила мати, кивнувши рукою,- В неї цей, цукор, кажуть, ще був зі школи, народжувати заборонили.
Зненацька в області серця, Тамара відчула біль. Важко перевела подих,хотілося крикнути, а, як же він тепер один?
Батьки повернулися до людей, що біля під`їзду, а Тамара вирішила переодягнутися, теж підійти провести Оксану в останню путь.
Володимир без головного убору, схиливши голову, стояв біля Оксани. О, Боже де ж та чорнява чуприна? Чому зарано так весь посивів? Що роки роблять з нами? Вона не змогла стримати сліз. Їй шкода обох, це ж вже не молодість, що все в рожевих окулярах. Проживши роки, як сивина вкриває волосся, тільки тоді, розумієш, що життя прожити, не поле перейти.
Вона все ж наважилася підійти попрощатися з Оксаною і висловити слова підтримки. Після її слів, він поклав голову на її плече, плакав. Ковтаючи сльози, вона шепотіла,
- Тримайся, Володю треба змиритися з долею.
Ні, вона не поїхала на цвинтар, більше не хотіла бачити його страждання. Їй пекло в грудях, бідкалася на його долю.
Минув тиждень… Тамара готувала сніданок, коли чує дзвінок у двері,
- Мамо, може відчиниш двері, я рибу чищу.
Жінка здивувалася гостю,
- Тамаро це напевно до тебе. Помий руки, вийди.
Здивувалася, але похапцем помила руки, поправляючи фартух, підійшла до дверей.
Перед нею Володимир, очі повні суму й безпорадності. Він тупцює на місці, то дивиться їй прямо в очі, то намагається заховати сльозини, які навертаються, ледь тримаються на віях. Нарешті видавив із себе,
- Нам треба поговорити.
Легке збудження, тіло проймає холод, під серцем щемить та не відмовить же,
- Зайди до квартири, я від батьків нічого не приховую.
Переступивши поріг, голосно,
- Я всіх запрошую до себе на завтра, на дванадцяту годину. Прийдуть сусіди, це ж дев’ять днів буде.
Відчуття жалю переповнює душу, відразу відповіла,
- Гаразд, ми прийдемо.
Він озираючись, стискає руки в кулаки, ніби не знає куди себе подіти, продовжив,
- Я б тебе попросив прийти мені допомогти, адже ти знаєш, я залишився зовсім один. Ввечері друзі зайдуть. Я дещо в «Кулінарії» візьму та все ж боюся, що сам не впораюсь.
- Гаразд, не хвилюйся, я о десятій буду, - відповіла й відразу відчинила двері, дала зрозуміти, що більше нічого не треба говорити. Ледь стримує сльози, їй, як пораненій пташці хотілося кричати, серце розривається на шматки.
На наступний день, як і обіцяла, прийшла до нього о десятій годині. Двері відчинила сусідка, тітка Катерина, Володимир поїхав на цвинтар. З полегшення перевела подих, на самоті було б важко з ним залишитися.
Минали дні і ночі. Стільки думок придумано, скільки сліз і вболівання за нього. Вона, знову з тіткою Катериною, допомогла все приготувати на поминальні сорок днів.
Життя продовжується. Часто, як і колись, біля вікна дивиться до його під’їзду, як йде на роботу і повертається. Інколи на лавці біля свого будинку спілкувалася із сусідами. Він підходив ближче, вітався, ділився деякими новинами. Побажавши всім гарного вечора, зі смутком у очах, опустивши голову, йшов додому.
Пройшло пів року. В суботній день Тамара йшла з базару, в двох руках несла торби з продуктами, позаду себе почула його голос,
- Можна я допоможу?
З руки вихопив сумку й продовжив,
- Тобі теж нелегко, вже не бачу твоїх батьків, щоб на лавці відпочивали.
- Так, ходжу біля них, це ж батьки. Бог дає життя, треба тішитися. А яким воно є, то напевно вже залежить він нас. Мабуть таким, яким ми заробили в Бога, - говорила не поспішаючи, наче роздумуючи.
- Я вдячний, що ти мені допомогла, то ж тепер твій боржник. Хотів дізнатися, як ти прожила ці роки? Не раз я каявся, що не поговорив про нас з тобою, десь зникла. Молодий був, не наважився піти до тебе додому. Зізнаюся, з Оксаною напевно був щасливий та, на жаль, коротке це щастя, діточок не мали.
- Каявся, я теж каялася і не раз. Це перше кохання і єдине було в моєму житті. Та досить, вже нічого не повернеш, давай про це не будемо говорити, принаймні зараз.
Минув рік після смерті Оксани. Володимир підійшов до її під’їзду, по телефону попросив, щоб на пару хвилин вийшла до нього. В цей час, вона вже була одягнена, збирається йти на базар, в гаманці рахувала гроші.
Здивувалася, коли побачила, в його руці гвоздики, аж подих перехоплює, що це? Та вже помітила, що їх парне число, запитала,
- Ти йдеш на цвинтар?
- Так. Тільки спочатку до церкви, хотів тебе попросити, може хоч до церкви зі мною сходиш? Щось я зовсім кепсько себе почуваю, тисне в грудях і тиск, як збісився, ліки п`ю та, щось не дають ефекту.
Мовчала, на згоду лише кивнула головою. Він взяв її під руку, вони не поспішаючи йдуть по алеї, в напрямку церкви. Весняний вітер обвіює почервоніле обличчя, їй скільки всього хотілося йому сказати! Позирає на його задумане обличчя, ну от Володю, така нам доля, ми тепер без один одного ніяк. І якщо, іншим разом, покличеш, щоб прийшла допомогти, не посмію відказати. Хоча нам вже й такі роки, але моя любов до тебе не погасла. Стискає повіки, щоб не заплакати та сльози, як ранкові росинки на вітру, тремтять на віях.
Не минуло й місяця, Володимир прийшов до неї з квітами, запропонував жити разом.
Вона чекала цього дня, ховаючи обличчя на його грудях, зі сльозами в голосі, уривчасто прошепотіла,
- Ну от, хоча в обох сивина у волоссі та все ж я тебе дочекалась.
2019 р
ID:
867159
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.03.2020 09:10:31
© дата внесення змiн: 26.09.2025 06:47:29
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікава і дуже зворушлива життева розповідь! 
Дуже цікаве оповідання,пані Ніно. З задоволенням прочитала! Успіхів Вам і надалі! 
