|
Осінній вечір підкрався непомітно. Цього року осінь видалася засушливою. Але прохолода зробила свою справу, багато дерев напівоголених, понурених, наче задуманих, що попереду зима. Купчасті, білі невеликі хмари деінде розкидані по небу, деякі з них, купаються в сонячному промінні. По обрію, майже чисто, лише тоненька синя смужка, вкрала шматочок сонця.
Біля хати, під калиною на лавці, відпочиває Марина. Її погляд приліг до червоних, налитих соком ягід, думки не дають спокою. Ну от, вони достигнуть при перших морозах, а там мама їх до чаю зніме. Добре калині, не дарма плекає грона, адже так комусь потрібні ці ягоди. А кому буде потрібне моє дитя, що я ношу під серцем? Мабуть тільки мені. Як наважитися сказати мамі? Відразу починає верещати, як завжди, а потім можливо й охолоне, а, як ні? Буде навчати, я ж казала, не оступись, не повтори моєї долі. Звичайно, не солодко жилося без батька. Але ж я живу, вже стою на ногах, невже я не дам ради? Ні-ні, я сильніша за неї, маю роботу, ще й не погану, саме з дітьми. А, що скажуть люди? Та Бог з ними, хто кохав, той зрозуміє. Характери різні, хтось промовчить, хтось засудить. Звичайно село гудітиме, люди люблять комусь кості помити, себе ж не видно. А можливо Михась приїде, чи перезвонить. Хоча пройшло чотири місяці, ні дзвінка, ні СМС. Шкода, мій номер телефону записав, а я чомусь не додумалася його номер телефону записати собі. А можливо загубив телефон, втішає себе дівчина. А, якщо сходити до його тітки, дізнатися в неї, розпочне запитувати, навіщо. Ні, краще нікуди не піду, треба мамі сказати. Одна надія, можливо тітка Олена колись йому напише, так хвалила, казала родич. Згадала мамину звичку, часто повторює її ; то вже, як карта ляже, у кожного своя доля.
Лелечій крик відволік від думок. Задерши голову догори, посміхнувшись, дивиться на великий клин лелек. Ну от і ви відлітаєте, мабуть вас і не розрізнити, не впізнаю своїх, що гніздилися зовсім близько, на стовпі. Час спливе, чи й всі повернуться? Важка дорога туди, а навесні назад. Чи намилується моє дитятко вами, як я? Скільки запитань, а хто відповідь дасть й що мені мама скаже ? Поки не видно, треба сказати, а від кого, напевно треба приховати. Наперед знаю, скаже , нерівня душ - це гірше ніж майна, верещатиме, не нашої крові. А я ж його люблю, як ясне сонце, як блакитне небо. Тільки погляну догори, вже згадую його ласкавий погляд, його солодкі поцілунки. Хіба кохання вибирає яка кров? І яка є, наша кров?
За вікном стемніло. Зінаїда повернулася з роботи. Зайшовши до хати, здивувалася, що тихо, бо ж завжди з телевізора линула музика. На маленькому стільчику вклався кіт Мурчик, побачивши господарку, плигнув на підлогу, задирає хвіст вгору.
Мати, придивляючись до доньки,
- Ти нагодувала порося?
Марина накриває на стіл,
- Я вже думала, що й не дочекаюся тебе, вечеря майже застигла. Нагодувала порося і про Мурчика не забула, поласував кашу з молоком. А кури сьогодні, рано пішли на сідало, напевно знову не буде дощу.
Мати, переодягнувшись у халат, під рукомийником миє руки,
- А з долини гуси всі прийшли?
- Так всі, я їм теж трохи пшениці кинула. До мене так ґелґотіли, як було не дати. Вони варені лушпайки з комбікормом не дуже полюбляють.
- Ну гаразд,- мат взяла до рук ложку, продовжила
- Давай вечеряти.
Марина повільно смакує гречану кашу з молоком, в нерішучості, позирає на матір. Як сказати, з чого розпочати розмову? Але мати раз-по-раз дивиться на доньку, зрозуміла, щось хоче сказати,
- Ти, щось розчервонілась, чи й не захворіла часом? Можливо знову від дітей якийсь вірус підхопила.
- Та ні, зараз кашу доїм, хочу з тобою поговорити, є справа. Мати, намазала маслом шматочок хліба, поклала біля доньчиної чашки,
- Ось давай, до чаю так ситніше, а то ти, щось здається, трохи схудла. Хоча літо, є літо, в таку пору, роботи забагато, всі втрачаємо вагу.
Подякувавши, Марина в сторону відклала хліб. Обома руками тримає чашку з чаєм, зробила декілька великих ковтків й глибоко вдихнувши, тихо видихнула. З-під лоба дивиться на матір,
- Мамо, я вагітна…
Здригнувшись, мати випустила з рук шматок хліба, який намагалася намазати маслом. Миттєво закашлялася, її обличчя помітно почервоніло. Потираючи мокрі від хвилювання долоні, дочка мовчала, чекала, що буде далі.
Гучний голос розриває тишу,
- Так-так, маєш двадцять вісім років, а розуму так і не набралася.
Кіт, що сидів неподалік на підлозі, з переляку занявчав й шмигнув до дверей.
Мати, наче й не помітила кота, продовжила,
- І коли це сталося і хто він? Як це я не помітила ! Та тобі ж не вісімнадцять років дитино, чим ти думала? Я його знаю, то хто він, чи якийсь приблуда?
Марині здавалося, що вони закриті в якійсь бочці, крик різав вуха. Поблідла, глибоко дихала, щоб не зірватися, опустивши голову, поклала долоні на стіл,
- Мамо це Михась…
Жінка зірвалася із-за столу, наче в неї біс вселився, почала махати руками й кричати,
- Та він же єврей! О Боже! Ще тільки нам такого не вистачало. Та він же не нашої крові!
Марина відразу заперечила,
- Так він сказав, що наступного року приїде, якщо в нього нічого в житті не зміниться. Мамо він такий хороший і родич тітці Олені, ти ж знаєш.
- Який до біса, родич, - мати різко присіла на ліжко, - Десяте ребро її тітки. Оце так-так! Що скажуть люди? Ні, воно тобі не потрібне, краще аборт зробити. Ти згадай, як я страждала з тобою, як недоїдали. Дорікала ж мені, що тебе погано одягала. А, що ти, можеш дати дитині?
Донька встала з-за столу, зробила два кроки до неї, хотіла обійняти та мати взявши в руки подушку, різко кинула на підлогу. Вирячивши очі крикнула,
- Завтра йдемо в лікарню!
Й відразу вийшла з хати.
Шалено б’ється серце, Марина ледь стримувала сльози, а вони, рікою текли по щоках. Дівчина в розпачі, голосно,
- Чи й строк дозволить зробити аборт, мамо, це вже запізно. Не піду в лікарню, хоч ріж мене.
Та Зінаїда далеко не пішла. Вона стояла під дверима, хоча й зронила сльозу та хотіла підслухати, що дочка далі робитиме, можливо комусь зателефонує?
Почувши слова, вона різко увірвалася в хату. Але побачивши, як зблідла донька, охолола, в голосі відчувається ніжність,
- А строк який, доню?
- Мабуть пізно робити аборт, вже скоро маю почути дитя.
Запала тиша.
За декілька секунд, мати з підлоги підняла подушку, мовчки стелить постіль. Марина розуміла, зараз краще промовчати.
Мати накинувши нічну сорочку, підійшла до неї. Та наче відірвалася від думок,
- Що мамо?
- Та нічого, завтра схожу до ветеринара, там є дещо, щоб сприяти викидню.
- Мамо… ні мамо, я народжу дитя, воно живеньке.
- Яке живе, ти ж кажеш, що його не чуєш.
Марина, стримуючи себе щоб не закричати,
- Ні, я народжу це дитя! Кого тут, у селі собі знайду. Мої однокласники вже по двоє дітей мають.
Мати різко махнула рукою,
- Ті діти батьків мають. Ти думаєш, що цьому єврею потрібна? Це ж на все село така ганьба, вихователька старшої групи, який приклад подає? Всі діти знають, що дитя має мати батька.
- Мамо, але ж на дитині не написано єврей, тим паче, це моя дитина. Можливо хлопчик, а хлопчики частіше схожі до мам.
Переводячи подих, дочка продовжила,
- Ти кажеш кров інша, а під ким тільки наша Україна й не була. За останнє тисячоліття наші землі і під татарами й під литовцями та під поляками були, що вже говорити за росіян, а там що не було євреїв? Чи може ти точно знаєш від кого світ розпочався, мамо? А можливо ми переселенці з других світів, тому ми розподілені, в твоєму розумінні, на різні нації?
- Та досить! Ви молоді, нині занадто розумні, - сказала тихо.
- Так мамо, давай краще, на цю тему не будемо говорити. І того чоловіка, що на фото мені показала, що це батько. То де він і хто він? Мовчиш! Вибач це твоє особисте. Але ж, я теж жінка і хочу кохання, поваги.
- О! Що до поваги краще помовчи,- перебила її, спокійніше продовжила,
- На все село ославимось. Може таки якісь пігулки поп’єш, зрозумій доню, тобі не потрібне це дитя.
- Мамо, а я тобі була потрібна?
Зінаїда знервовано замахала руками,
- Все, йди в свою кімнату, досить базікати. Мені, он звіт по зерну треба готувати, а ти із своїми сюрпризами.
Лежачи в ліжку, Марина роздумує про розмову. Знаючи маму, яка буває запальна, іншої розмови і не очікувала. Ні, травити дитя не буду, якщо, то краще сама нап’юся пігулок. Нехай нас разом поховає, тоді по селі не буде слави, за те, гадаю буде журитися.
Позаду неспокійна ніч. Думки ятрили душу. Та все ж Зінаїда встала дуже зарано і вже сиділа в кімнаті за паперами. Марина вночі, то засинала, то просиналася і наче чула материні слова, про іншу кров. А під ранок, прислухалася до найменшого шурхотіння, інколи чула спів півня й тихий брязкіт собачого ланцюга. Ото й Дружкові не спиться, може відчуває, щось недобре.
Вона привітавшись, вмивалася під рукомийником.
Мати кивком голови відповіла на привітання,
- Ти відро винеси, щоб вода через верх не потекла. І збирайся, підемо до лікаря.
Марина винесла відро, включила електрочайник,
- Я в лікарню не піду, ти ж боїшся, що в селі все дізнаються, от і сама у того ветеринара візьми ліки.
Суворий погляд поверх окулярів,
- Гаразд, тільки пообіцяй, що вип’єш.
У відповідь, на згоду кліпнула очима, кивнула головою. А в самої думки за снодійне, що тільки по рецепту дають матері,
- Я піду на роботу, сьогодні тільки до чотирнадцятої години працюю. Ти, що принесеш їх в обід мені, чи завтра прийму?
Зінаїда задоволено дивиться на дочку,
- Та думаю, один день нічого не змінить. По тобі не скажеш, що вагітна, наче в талії така, яка й була. Ти тільки на мене не ображайся, не тримай зла. Я ж не хочу, щоб ти в житті зазнала стільки клопотів та невдач, як я. А заміж, он виходять і в тридцять років. І не обов`язково мати дітей. А, якщо й мати то тільки не від таких, як Михась.
- Мамо, а кажуть євреї розумні люди,-
- Ага, всі розумні, коли когось спати вкладають,- бурчить у відповідь.
Марина мовчала, чомусь сіпається око, похололо в грудях, у горлі тиснуло. Від злості хотілося плакати.
По дорозі на роботу, Зінаїда зайшла до ветеринара. Попросила таблетки для сусідської корови, збрехала, що та має отелитися, щоб швидше пройшов процес. В обідню пору, вона зайшла до дочки в дитсадок. В цей час Марина з дітьми, для обіду розставляє тарілки. Мати всунула в руку пігулки,
- Ти не марнуй часу, прийдеш додому, відразу випий. До ночі все має бути добре.
Її обличчя покрилося червоними плямами, взявши пігулки, не заперечила. Пообідавши з дітьми, на руки до себе посадила Ромчика, чорнявого, кучерявого хлопчика. Він сьогодні був перший день у дитсадку. Намагалася його втішити, пояснювала, що треба , як всі дітки, після обіду лягти в ліжко, трохи поспати. Хлопчик довірливо заглядає в її очі, навернулися сльози, хотілося плакати. Вже присівши біля його ліжка, гладить по голівці, сама ж наче рве своє серце. А можливо і в мене такий чорнявий, як Михась. Такий беззахисний і гарненький, як цей Ромчик.
Діти спали, прийшов час повертатися додому та бажання не було.
Надворі вітер розгулявся вітер, куйовдить русяве коротке волосся Марини. Від різкого вітру сльозяться очі, вона кілька раз окинула поглядом будівлю дитячого садочка, наче прощалася з ним. Чи від думок, чи від прохолоди здригається тіло. Тихою ходою, наче ривками, нібито хтось пхнув її в плечі, йшла додому.
На обійсті, піднявши хвіст догори, зустрічає котик, треться об ноги. На задніх лапах стоїть Дружок, як завжди чекає, коли вона підійде й погладить його по голові. По тілу ніби зупинився кругообіг крові, руки, як лід, але від того, що вирішила, не хоче відступити. Крутить ключ в замку хати, гучно, протяжно скавулить пес, сидячи, дивився їй услід. А кіт наче сказився, на землі перевертається, витягується, подає гучне, сердите нявкання.
В хаті, з приймача лунає третя симфонія Й.С. Баха. Марина вже помившись, переодяглася в чистий, новий халат, присіла перед стареньким трельяжем. Легенько припудрила носика, в дзеркалі бачить своє відображення, зелені заплакані очі. Ні вона більше не плаче, все сумління, що тримала в собі, виплакала. Перед нею лежать мамині снодійні пігулки, всі двадцять і стоїть склянка чистої, свіжої криничної води.
Вона поринула в роздуми, вже не слухає музики. Гул у голові. У вологій долоні, тримає всі пігулки, в другій руці склянка з водою. Зробивши глибокий вдих, зненацька, всередині себе відчула поштовх. Різко встала зі стільця, прислухається до свого тіла. По ліву сторону пупка, відчуває легкий поштовх.
Емоції не зупинити, подібно вітру, на всі сторони розлетілися пігулки. Великими ковтками випила воду, перехрестилася,
- Дякую, тобі Боженку! Дякую тобі! За твою ласку, за твою щедрість, за моє спасіння, за спасіння мого дитяти. Прости мене грішну за необдуману дію, прости.
Вона навіть й сама від себе не очікувала, що так поведеться. По щоках котяться сльози щастя, вже відчуває їх смак солі. Та їй здається , то медовий солод, який придає сили.
Тільки тепер, з приймача чує мову диктора. Та наче зібравши всі сили, емоційно, голосно сказала,
- Ні, мамо. Я залишу це дитятко, мені на це, Бог дав дозвіл. І, якби ти не намагалася мене переконати, це тобі не вдасться зробити.
А потім тихіше , задумуючись, не поспішаючи,
- А щодо крові, то вона у всіх червоного кольору. Коли на хресті розіп’яли Бога, в нього теж кров червоного кольору. Ну, а Михась, чи приїде, чи не приїде, то вже, як карта ляже, як ти часто кажеш, дорога моя матусю.
06.02.2020р.
ID:
863886
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.02.2020 12:54:02
© дата внесення змiн: 29.09.2025 09:23:44
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
