Ти так довго живеш в цьому місті,
Щось магічне у твоїх очах,
Знаю погляди добрі і злісні,
У очах бачив втому і страх.
А у тебе не бачу нічого,
Наче дзеркало, порожньо в нім.
Подивилась б на мене хоч строго,
Налякала б хоч криком своїм.
Так, я бачу, ти вже надивилась,
На відтінки людського життя,
У кімнату ти наче схилилась,
Мов шукаєш людське почуття.
Знаю я, тут колись піаніно
Грало завжди в право́му кутку,
І, о диво, туди ти дивилась,
Не знаходила свою мету.
Уночі полювала жорстоко,
А удень тут для тебе Шопен,
І прожила ти так двадцять років,
Шанувальниця нот, муз і сцен.
Розігналась сова і у вікна
Стала битися клювом своїм,
І була вона зовсім незгідна
Що зробили їй світ нічиїм.
Що немає у ньому вже вальсу
Ані «осені», ані «дощу»,
Наче вирвали музику з часу,
А вона каже: не відпущу!
- Я, звичайно, така безсенсовна,
По ночах маю темні діла,
Моя тяга зовсі́м не позорна,
Я себе у цих нотах знайшла.
От і ми так життя пробігаєм,
Десь почуємо щось і своє,
Але гострого клюву не маєм,
І своє наше вже нічиє …
дякую
дякую
дякую
