Скільки я не шукав бога я не міг його знайти. Його не було видно у золотоверхих храмах. Він не був одягнутий у дорогі одежі. Його голосу не було у порожніх словах з амвонів. Він не був частиною меркантильних ідей псевдо теологів. Він ніколи не переступав порогу дорогих апартаментів єпископських резиденцій. Ні його там не було. Зате він був у середині мене. Там де і обіцяв. Бог не потребував жодних релігійних практик від мене. Ні. Йому до цього було зовсім байдуже. Він чекав іншого – зустрічі. Він хотів бути зі мною другом а не залишатися якимось невідомим божеством. Ні. Він був як батько і друг і брат одночасно. Він вмів чекати. Він не ображався на мене за мою впертість. Зовсім ні. Йому не важливо було чи я ходив на недільну службу віддаючи данину мурам і кланяючись перед попами. Він мене чекав там де ніхто не бачив. Він обіцяв мені зустріч і він дотримав слова. Йому не потрібні мої дитячі шептання мантр і молитов. Абсолютно. Для чого? Він же Бог. Але він хотів дати мені те, що не може дати ніхто – правду. Дати те, що на лежить по праву спадкоємцеві. Він любив мене завжди, не зважаючи ні на що. Він бачив в мені свого сина, навіть тоді, коли усі відвернулися від мене. Він був зі мною у найскладніших моментах, хоч іноді я і не бачив його. Він бачив у мені велич свого творіння у той момент коли я сам себе ненавидів. Він вірив в мене навіть тоді, коли я уже не вірив ні в що.
