Пробач мені…
Якщо цей дощ – надовго…
Як водами змете чарівний грот…
Якийсь бродячий дивний дикий динго
Поцупить в тебе
(вкотре?) бутерброд…
Пробач мене…
Як плакатиме Небо…
Замовкне раптом флейта чарівна…
Він не просив… але ж йому – так треба!…
А нам з тобою –
вистачить й вина…
Коли не видно
Дна у небокраю…
Межі немає – у вселенських вод…
Коли це Небо - розпачем ридає!…
Пробач йому -
вчорашній бутерброд…
Ах, там – салямі…
Не шкодуй!.. не треба…
Бо раптом в серці зробляться дірки…
І ще – дай змогу виплакатись Небу!..
Хай виє дикий динго -
на Зірки..
ех... прочитати б цей вірш у мої шкільні роки... ми б усім класом пробачили нашого Артема, який цупив (іноді за нашої мовчазної згоди) наші бутерброди... Тим більше, що вино в нашому класі водилося...) Знаєте, суміш почуттів викликав цей вірш... і сум , і усмішку одночасно. А ще картина дуже сподобалась. Талановито! Це я про Вашу поезію, а не про картину)
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так пробачте йому зараз,Олександре(всім класом) тим більше,що вино у Вас завжди водилося...Дякую Вам за чудовий комент...Ви мені справді підняли настрій