Ти, напевно, прозора в душі як поезія Жадана,
Хоч зовні виблискуєш наче на сонці ртуть,
І я не питаю тебе, скільки чоловіків у свої двадцять ти випила до самого дна,
Але не розраховуй на мене, навіть не думай, а краще забудь.
І хоча вже роками блукаю сам
Між київських шпар, підземок, тролейбусів, перельотів,
Я люблю ту, яка залишила мене самотнього в двадцять два,
Бо в неї були квитки і коханець, що мав у кишені сотні.
Совість - не гарнітура, протирати не треба,
Коли ми прощались, пообіцяв, що чекатиму вічно,
І хоча знав, що можливість того, що вона повернеться, заперечена навіть Енштейном,
Совість - не гарнітура, її вистачить на сторіччя...
Так що не зваблюй мене - я не жертва гріховних падінь,
І душі у мені на декілька грамів більше ніж хтивої плоті,
Я чекатиму Її вічно, хоча швидше - лиш у рамках своїх поколінь,
Між київських шпар, підземок, тролейбусів, перельотів...
