Знаєте…бувають в житті такі моменти, котрі потім переглядаєш у пам*яті… переглядаєш, як фільм… повільно зупиняючи, дивишся кожен кадр, перемотуєш, відмотуєш…один і той самий момент… І так до дір. Так уважно вдивляєшся у кожну деталь і стільки разів проживаєш це ще і ще раз, що просто забуваєш… забуваєш ці дорогоцінні моменти, забуваєш те, що забувати не можна. І тоді ховаєш десь далеко… на горищі, покритому товстезним шаром пилу. У темній кімнаті складаєш усі ці спогади у маленьку коробку і кладеш її у величезну стару шафу, часів пра-прадідів і прабабусь, кладеш на найвищу полицю, у найтемніший закуток, так, щоб ніхто, крім тебе, ніколи не знайшов і не відкрив коробки. Запираєш шафу. І ось вона, така стара, велика… Колись коштувала шалені гроші, а тепер нікому не потрібний мотлох стоїть на горищі. Різьблення на дверцятах, безпомилково вказує на ручну роботу. Кожна хвилька колись вкрита лаком, тепер нагадує зморшкувату шкіру своєї власниці – усе тієї ж прабабусі. У тріщинки набився пил, і вже немає того нового насиченого бордового кольору -- лише сірувате вицвівше червоне дерево, з якого і павутини ніхто не знімає: вона старанно охороняє вміст шафи, усі ті коробки, що там лежать і чекають, доки їх нарешті виймуть і відкриють…чекають свого часу…
Запах сирості і цвілі нагадує про те, що стоїть шафа тут вже давно, невідомо, хто її сюди поставив, але навіть тут, у темряві, вона знайшла своє призначення.
Знаєте… бувають у пам*яті такі спогади, якими навіть ділитись не хочеться, бо здається, що їх поменшає. Скупість пронизує тебе, і ти просто бережеш. А одного вечора підіймаєшся на те старе горище. У темній кімнаті шукаєш стару красуню і обережно, не зачіпаючи павутини, відкриваєш. Наосліп намацуєш ту коробку і витягуєш її. У темній кімнаті, при світлі єдиної свічки, ти повільно відкриваєш ту саму коробку і обережно випускаєш з неї метеликів, котрі наповнюють тебе зсередини. Ті відчуття не передати жодними словами, але мить настільки дорогоцінна і коротка…і так страшно втратити її…і знову кожен метелик залітає до коробки, і покірно складаючи два гарні крильця, лягає на дно. А ти чекаєш доки останній спогад опиниться в безпеці, потім знову акуратно закриваєш, боячись поранити хоча б одного із цих прекрасних створінь, і кладеш ту коробку у ту ж шафу, в очікуванні нового перегляду усе тієї ж історії…
ID:
361819
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.09.2012 22:39:13
© дата внесення змiн: 26.09.2012 15:06:52
автор: Настя Мозгова
Вкажіть причину вашої скарги
|
але водночас і лячно 
