Cиджу у безлюдній кафешці,
Дивлюсь в запотіле вікно.
Малюю очима я серце,
Та мертве у мене воно.
Ковтаю ковтки гіркої кави,
Скривляюсь від гіркості в душі.
Один ковток, - і кави вже нестане.
Залишуся із чашкою у пустоті.
Із кожним ковтком забуваю,
Як солодко було тоді.
Вже щастя я не відчуваю,
І знаю, що ще гірш буде мені.
Я знаю – це веде до божевілля.
Я знаю – ще ковток, тоді кінець.
І після цього – незабутнєє похмілля, -
Це потім буде, а зараз стоп! Кінець!
Так гірко на душі від кави,
Чи не від кави зовсім, а від злих сердець?
Що завели мене в полон жорстокої обмани,
І увірвався у душі моїй терпець.
