Тайкандерога (за Р. Л. Стівенсоном ч1-2. Мовиться ім`я)
1. Мовиться ім’я (продовження)
«Кістки́ мої на схилі,
Де верес кров моя,
Крука́м сьогодні свято –
Наїлася сім’я.
Розві́яв душу вітер,
Кров змішано з піском
І той, що наробив це –
У брата під крилом».
«Мій мертвий брат, я в сумі,
Та втрать я хоч усіх,
Стискання рук не зникне,
І не повернеш слів».
«О, що розповім я батьку,
Там, куди буду йти
О, матері що сказати,
Що ра́да мені завжди?
І Кемеронам всім добрим,
Що жили й давно в труні –
Їм ці́ слова передати,
О, брате лукавий мій?»
Ні смерть, ані обо́в’язок
Ні мертве, ні живе,
Не змусять забрати руку
І слово, що дав, моє.»
Опівночі, три рази,
Як гавкав лис в норі,
І люди всі під пледом,
Були о тій порі,
Як Кемерон у ліжку
Своєму ще не спав,
Із ночі, з потойбіччя,
Мрець тричі завітав,
І кликав тому́ помститись,
Кому́ завдяки́ в труні,
І тричі живий промовив
Мертвому брату: «Ні».
«Три́чі ти брат мене бачив,
Більш не побачиш втім,
Доки батькі́в гнів не стрі́неш
Вже на бе́резі тім.
Три́чі казав я й зараз,
До перших півнів ще,
Прощаюся я наза́вжди
Й ли́ше назву́ слівце,
Співом у сплячих вухах,
Гудітиме в мозку ця
Назва – Тайкандерога
І засторога мерця».
Ось, коли ніч скінчи́лась
І час, коли страх і зло,
Кемерон геть подався,
І слово у вухах було.
«Чув я імен багато,
Та ніколи не чув цього,
О, де я знавця́ зустріну
Знатиме що його?»
Людей він питав повсюди,
Високих чинів і низьких,
Від пастухів у го́рах,
І до риба́лок морських.
І скрізь він ходив невтомно,
І книги читав він скрізь,
І руни на тім камінні,
Де лише верес ріс.
І безліч почув він іме́н,
Та де б він коли не був,
Ніколи, не стрів ім’я він
Жаху́, що у вухах чув.
Чув на́зви людей та кланів,
На́зви дере́в і кущів,
Для ставу найменшого в горах,
Для рифів найменших морі́в,
На́зви низькі й висо́кі,
Для гір і рівни́н імена,
Та у Шотландії цілій,
На́зви тієї нема.
