Одного разу, мов у сні,
Зібрались почуття земні.
Нудьга вже втретє позіхала,
І гра у схованки настала.
Сказало Божевілля: «Час!
Ховайтесь кожен швидко, враз,
В куток душі, у тінь,
У глибину чи в височінь».
Сховалась Лінь за камінь вмить,
Їй добре там, тихо лежить.
А Віра в небо відлетіла,
Немов пташки дали їй крила.
Заздрість у тіні причаїлась,
Ділами темними ділилася.
Страх у розщелині сидів,
Всього боявся і тремтів.
Брехня сказала: «Зникла я!» —
Та заховалась в тіні дня,
Сховалась в погляді німих,
У тиші слів, обіймах злих.
Лише Любов одна стоїть,
Не знає, де їй зникнуть вмить.
Обрала кущ вона троянд —
Там мрії розцвітають в сад.
Та Божевілля всіх знайшло,
Для нього кожен — наче скло.
А от Любові й слід пропав,
Лиш кущ трояндовий стояв.
Розсунуло гілля руками —
Шипи пройшлись сліпими шляхами...
І з того часу у Любові рвані рани,
Та Божевілля не покинуло її, тепер вони завжди разом!