Накормила сірим димом осінь старе місто,
Там, де був у грудях Всесвіт, стало серцю тісно,
Наче люди, хмари в небі, суплять хмурі лиця,
А лебідка молоденька берега боїться.
Десь там плаває щоденно вверх за течією,
Юний лебідь за любов'ю першою своєю,
Ніжно шию вигинає, тре крилом крилечко
І тремтить та завмирає під пір'ям сердечко.
Ой лебідочко кохана зглянься наді мною
І повір, що аж до смерті, буду я з тобою!
Буду я навік твоїм лиш, тілом і душею,
Тільки стань, ще до морозів, жінкою моєю.
Повернула жовтий дзьобик, подивившись в очі,
Білокрила й запитала, хлопче, що ж ти хочеш?
Подивись, ти чорний лебідь і червоний дзьоб твій,
Не летіти нам ніколи, парою за обрій.
Не судилось бути разом нам в одній родині
І крилом крила торкатись, навіть в небі синім.
Не ростити лебідяток юних і моторних,
Бо я пташка білокрила, а ти лебідь чорний.
Ой лебідочко кохана, зглянься наді мною,
Не моя вина, що хочу, бути я з тобою,
Не вина, що дзьоб червоний, чорні в мене крила,
Головне, душа ж бо чиста тебе полюбила.
ID:
938570
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.01.2022 12:53:28
© дата внесення змiн: 29.01.2022 19:54:17
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
