Обрій у передвечірньому мареві. Червоне сонце й смужки темно-синіх і рожевих хмар навіювали думки. Ну от минув ще один день, а час летить. І так рік за роком. Під квітучим бузком, Таня присяде на лавці, в ньому знаходить розраду. Інколи поскаржиться на долю, а інколи і теплі спогади на якусь мить зігрівають серце. Та деякі спогади чомусь з гірчинкою. Чому колись була довірливою дівчинкою? Запах квітучого бузку вкотре нагадав про той день.
У школі випускний вечір. На ній пишне плаття феї, подібне вбранню квітучої вишні. Біляве, локонами волосся, ледь прикриває пишні груди. Проникливий погляд синіх очей, Артур не міг не помітити. Та не наважився її запросити на танець. З-під лоба спостерігав, гарненька, ледь пригадав її ім`я, здається Таня. Школа велика, три випускних класи, чи й запам’ятаєш цих красунь, кілька раз переконував себе. Якби ж з одного містечка, а то десь на відшибі живе, чи й не з якогось ближнього села. Адже кілька раз помічав, як виходила з рейсового автобуса, що зупинявся неподалік від школи.
А може й справді наважитися запросити? Але ж прийдеться провести додому. Може інші дівчата не помітять, вже добряче набридли одні й ті самі обличчя, їх пусті розмови. Та чи готовий я? І, як завжди підбадьорив себе, але й чому не можна злегка фліртувати?! Впоспіх кілька раз поправив чорнявого чуба, що щойно спав на чоло. Його невеличкі карі очі неначе забігали й вже блискали від сподівання. Черговий флірт, ну хіба що на один вечір, то ж попереду навчання у великому місті.
Раптом, гучний голос ведучого відволікає від думок,
- Оголошую білий танець.
Ой, як же вона чекала цього моменту, подібна пташці, пурхнула через весь зал. Ледь почервонівши, присіла в реверансі.
Омріяні, веселі закружляли в вальсі. Жадані хвилини дотику, поглядів, легкий трепіт тіла, перевернули весь світ.
Привітно мерехтіли зорі, від повного місяця лилось блакитне сяво, освітлювало шлях. Позаду залишилась школа. Артур обережно тримав її за руку,
- Тобі далеко додому?
- Та ні за містом новобудови. Правда автобус в цю пору не їздить.
- То я візьму таксі, бо ж це не близький світ.
На згоду, лиш схилила голову, мовчала. В душі втішається, батьки в нічну зміну, то ж не буде запитань.
Зацікавлений погляд. Вздовж дороги світять ліхтарі, його вразили двоповерхові будинки з красивими мансардами. Адже не знав, що тут виріс цілий мікрорайон. Трохи здивувався, коли вона запросила зайти в будинок, випити чаю. Думка стрілою, то ж не дурень відмовитись. Хіба я вже такий красень, щоби мене майже кожна запрошувала до себе в гості. Але ця, здається не з бідненьких, хто знає, може й не на один вечір.
Він відпустив таксі,
- Раз це не на пів години, навіщо чоловіка тримати. я потім зроблю замовлення.
Вона із заздрістю дивилася на його телефон, який тримав у руці. В класі кілька учнів, вже придбали собі такі телефони. Їй же, батьки пообіцяли подарувати на вісімнадцятиріччя. Але до нього, ще майже цілих десять місяців.
На кухні засвистів чайник. Вона із серванту діставала цукерки й серветки.
- Таню можна я сам приготую чай.
Мимохіть мелькнула привітна усмішка,
- Ну, якщо дуже хочеш. Там знайдеш чашки, цукор.
Розмова про школу його не цікавила. Розповідав, як придбав телефон та поділився думками про нові комп’ютери, про їх запровадження в різних сферах. Коли запитав про її батьків, зрозумів, що вони до ранку тільки удвох. І озираючись, в одну із чашок кинув пігулку снодійного.Він вже не вперше це робив з дівчатами і цього разу не хотів втратити шансу. Горіло бажання провести з нею ніч, відчути себе справжнім мачо.
Приємний запах чаю рознісся по кімнаті. Вона ніби потрапила в сіру імлу. Декілька раз кліпала очима, не могла зрозуміти, можливо тільки на очах? Чомусь не надто контролювала свої рухи. Невимовна млість, опанувало якесь ослаблення тіла, не по її волі. Він наполегливо й жадібно цілував уста, у відповідь вона з насолодою їх приймає. І не помітила, ніби росою під сонцем роставала під ним, лиш відчувала його приємний запах тіла. Врешті, плаття феї опинилося на підлозі. Він не втратив шансу.
Раптовий гучний спів півня пробудив її. Теплі сонячні промені пестили оголені груди. За мить незадоволено насупила брови, то ніби в голові дзвін, думки, ой, що ж це я? І чому? Чому спромоглася дозволити?! Утік! А може, він просто спокусник дівчат? Можливо тому й завжди з ними веселий, усміхнений, привітний. Але ж здається, бачила в окрузі порядних дівчат. Напевно я одна схибила, але чому так сталось?! По кімнаті рознеслося гучне ридання.
***
В хаті прибрано, затишно. Після миття підлоги відчувався запах хлорки. Це на угоду батькам, вони обоє медики, працюють в бригаді швидкої допомоги. Розповідаючи про розповсюдження мікробів, мати іще з малих літ її привчила до такого прибирання.
Добре, що в руки взяла швабру, під ліжком, як спогад про цнотливу ніч, лежала його краватка. Вирішила, що батькам цього краще не знати. Але загублену ним краватку приклала до грудей, відчула тепло, ніби перед нею його ясні очі. Думка, нехай і гріх, але ж для мене ця зустріч чиста, без фальшу. Намагалася себе заспокоїти. Та чи покличе, чи прийде він до неї, все ж підкрадався сумнів, терзає душу. Прискіпливо подивилася до дзеркала, але за мить всміхнулася, втішила себе,
- А чому й ні, то ж здається не гірша за інших.
Пригадала той потаємний дотик, почервоніла й присівши на стілець, обняла голову руками,
- Але чому не заборонила? Чому перед очима так раптово з’явився туман? Ой, що ж це я накоїла!
За вікном гул запорожця. З роботи повернулися батьки.
***
Теплі сонячні дні не втішали її молоде серце. Відцвівший бузок, ще більше засмучував. Не хотілося, ні милуватись квітами, ні мріяти, не задивлятися на небо і мугикати про себе, якусь пісню як вона, це раніше любила робити. В надії зустрітися, кілька днів поспіль, ходила в школу. Але зустрітися з ним не вдалося. Гордість завадила дізнатися його домашню адресу. Та навіть якби й дізналася, то швидше за все, не насмілилася би піти до нього. Від химерних думок немає втіхи. Якби хотів побачитися, то мав би сам приїхати, то ж він знає де мешкаю. І кожен місяць, того ж самого числа, сідала на лавку біля бузку і чекала, може хоч ввечері приїде.
Збігали дні, вже й місяці. А далі життя, ніби річка, що повернулася у своє русло. Навчання в торговому технікумі, проживання в гуртожитку. Гризло сумління, чому все так, чому так і не приїхав? Та в оточенні веселих друзів, відходив душевний біль, час заліковував рану.
Позаду навчання.Вона вивчила комп’ютер, працює в бухгалтерії консервного заводу. Від роботи додому далеченько. Її часто на своєму автомобілі підвозив Сергій, який мешкав неподалік. Він працював шофером на бортовій машині, на базу перевозив продукцію. Славний, русявий молодий чоловік, одружений.
- Пристав у прийми, -так він сказав їй, в очах смуток, продовжив,
- Хотів би мати сина, чи доньку, але не в таких умовах.
Інколи бідкався про непорозуміння з тещею. Таня ж цю сім`ю не знала, бо вони років два, як тут купили будинок. Сергій інколи був дуже знервований, скаржився, що теща чіпляється за всякі дрібниці. Гризе, що він мало заробляє, попрікає, що в дитбудинку не навчили поваги. Родини він не знав, лише від бабусі у спадок залишився город й від старої глиняної хати купа трухлявого дерева.
Вона слухала його скарги, зробила висновки, як вийде заміж, то від батьків треба жити, тільки окремо. Але де та з ким познайомитися? Та щоб закохатися так, щоб, аж тіло тремтіло, щоб серце вискакувало з грудей. Щоб так, як описують у книгах. Хоча інколи і брав сумнів, що є таке кохання. Сидячи в машині, інколи й зупиняла на ньому погляд, а він нічого, хай не красень, але видно людина, щира, добра. Напевно тому, що в житті не раз довелося відчути приниження, неприязнь, зраду і навіть голодування. Ніби жартома, але не раз їй говорив,
-Ти, як не знайдеш собі гарного хлопця, знай, я твій запасний варіант. Ти мені дуже подобаєшся і я би з тобою розділив останній шматок хліба й ми би народили дитя.
Вона після таких слів червоніла, ховала очі, намагалася вгамувати гучне серцебиття. Та тут же про себе посміхалася, сказав таке, запасний варіант.
***
Літній вечір… сонячне проміння мерехтить по вікнах автобуса. Сьогодні затрималася на роботі. Їй надокучили папери, хотілося відволіктися, раз-у–раз повертала голову до вікна. Дивись но, помітила про себе, вечір, а сонце так припікає, чи це так через скло. Автобус зупинився на одній із зупинок, від здивування, очі мало не вилізли на лоб. Артур привселюдно притискав і вже цілував білявку. До обличчя прилинула кров, по щоках гаряче, защемило під серцем. Це ж треба п’ять років, як п’ять днів. Але ж сором, при людях так себе поводити. Ну нехай би обіймав,а це! Тільки тепер до неї прийшло прозріння, попутав біс, думала, що закохалася. Напевно ловелас, як жаль, що з ним провела першу ніч. О, таких на світі багато є, гарно співають, вкладають у ліжко. Згодом, як довговухі зайці, що в чужому городі з’їли капусту, стрімголов тікають. На мить уявила цю картину, скривилася, як низько, це ж треба так опуститися! Тож іще не темно, до чого йдемо? Але відразу думка мов стріла пронизала серце, тихо сама про себе,
- О, хай мене Бог простить за такі думки, то ж сама теж не подарунок.
Але душа знову хвилями вирує думками, ніби переслідує, а можливо тоді він мені щось підсипав? Йой, чи й часом не снодійне? От, що значить бути іще зовсім довірливим дівчиськом. Подумки себе критикує, що отримала!Чому в рожевих окулярах була? Тепер навчило! Нема чого задивлятися на красенів, тим паче їм довіряти.
***
Минув рік… літо видалося доволі спекотне. Таня із задоволенням дивиться з вікна потяга. За віддану роботу їй виділили путівку в санаторій. Потяг Київ-Євпаторія прибуває на залізничну станцію.
Хоча і їхала в плацкартному вагоні, але була задоволена знайомством з симпатичною русявою Надією. Тішилася, що майже однолітки, дівчина працювала на консервному заводі в Вінниці. Вона вже три дні, як мала відпочивати в цьому ж санаторії, але із-за квартального звіту затрималася на роботі.
Синява моря вабила до себе, зачаровує. Море щодня змінюється, на його красу, не можна було не дивитись. Зранку, до обіду дівчата із задоволенням купалися, насолоджувалися теплою водою, плескотом лагідних хвиль, засмагали на пляжі. А ввечері, прогулянки по набережній. Морське вологе повітря заспокоювало, придавало сили. Виникало бажання помріяти, а інколи й поділитися думками про життя. Вони жили в одній кімнаті, за одним столом харчувалися в їдальні. Два дні їх було тільки двоє та згодом до них підсіли двоє молодих чоловіків. Вадим чорнявий, кароокий, з Києва, працює в Обчислювальному центрі при залізниці. Він відразу зізнався, що вдома дружина і трирічна донечка. Усміхаючись попередив, що дуже любить танцювати. Запрошував до компанії, разом відвідати танцювальний зал. Олег же, за нього вищий зростом, русявий з красивими синіми очима. Його доволі хитрі очі ніби свердлили Таню. Він з Кременчуга, майже кожного разу розповідає про пригоди на рибалці. Намагався більше уваги привернути до себе.Таня теж не проти повеселитися, розважитися, потанцювати. Але дівчина остерігається закрутити курортний роман. На танцях так і танцювали тільки із своєю компанією.
Одного разу, Надія з Вадимом мали відправитися на екскурсію , прогулянку вздовж узбережжя Євпаторії. Таня не переносить морської хитавиці, тому в цей день збиралася просто відпочити. Олег здивувався, що вона не з ними і теж вирішив залишитися. Він мав настрій напроситися до неї в гості, напередодні навіть придбав коробку цукерок й пляшку вина. Але Вадиму це не сподобалося. Він вирішив попередити Надію, що Олег якось проговорився, що два рази був одружений, більше не планує заводити серйозні відносини.
Таня дізнавшись такі новини, ледь зблідла й до Надії,
- От ти скажи, чому я така невезуча, як не одружені, то ловеласи, коли зустріну порядного? Чи може вже всі перевелися?
І ледь посміхнувшись, вже веселіше
- А може їх всіх уже розібрали!
Та Олег все ж прийшов до дверей кімнати й майже пів години просив, щоб вийшла поговорити. Їй дуже хотілося йому в очі сказати неприємні слова, але спромоглася утриматись. Дивувалася, не могла зрозуміти, чому, як красень так і ловелас.
***
По поверненню додому, на неї чекав сюрприз. Біля вокзалу, з червоними трояндами в руках, на неї чекає Сергій. Блискавки в очах, усміхнений, кинувся назустріч,
- Я так чекав, так чекав на тебе. І день не день, і ніч не ніч, переді мною твої красиві очі і усмішка, яка вселяла надію, що там з тобою все гаразд.
- Ой Сергію, що за промова! Прямо ніби співаєш! Я вдячна, що зустрів, але…
- Помовч, хай я подивлюся на тебе, я сумував.Не віриш?! – його рука прилягла на плече, хотів обійняти.
Вмить, брови звузилися, відійшла,,серйозний погляд, розводить руками,
-Тю, ти що з глузду з’їхав! Ти повинен знати, що ми друзі, не нахабній!
Як завжди, присівши на задньому сидінні, машина зрушила з місця, набирає швидкість.
Всю дорогу погляд до дзеркала заднього погляду, він милується її обличчям,
- Знаєш, я пішов від дружини, живу в гуртожитку. Оце собі лишив машину. Все інше, що придбали, залишив їм. Шкода, скільки вклав сили й грошей на євроремонт. Але хай не поминають лихим словом. Добре, що діло не дійшло до дітей. Тоді би напевно й далі терпів всі приниження. Можна сказати, в мене руки розв’язані.. Нікому й нічого не винен, нічим не зобов’язаний, тільки шкода років.
Він помітив, як вона ледь зблідла, витримуючи довжелезну паузу, опустила голову, не наважилася подивитися до дзеркала.
Ззаду засигналили. Сергій тільки тепер помітив, що їде з швидкістю 40 км/ год, натиснув на педаль газа. Їхали мовчки.
***
- Тут пару будинків і я буду вдома. Дякую, що підвіз!- зненацька попросила зупинитися біля магазину.
- Ти що соромишся, що нас разом побачать?
- Ні, просто не хочу зайвих розмов і запитань від батьків, вони сьогодні з нічної зміни.
Зразу розгублено позирнув, але за мить, опанувавши себе, уважніше ковзнув по ній поглядом, випалив,
- Я не віддам валізу! Тобі буде важко й незручно. І мені сором, що це за чоловік, що боїться зустрітися з батьками дівчини, яку кохає.
- Оце сюрприз,- вирвалося з її уст. Зніяковіла, більше ні слова, поспішила в машину.
Між ними ніби чорний кіт пробіг, доїхали мовчки. Й на мить не підняла голови, з його рук забирає валізу, тихо сказала,
- Дякую! До побачення! Від тебе зразу скільки сюрпризів, що їх всі важко сприйняти!
Швидкою ходою поспішила до хвіртки.
Вслід, він все ж наважився голосно сказати,
- Я твій запасний варіант! Прислухайся до свого серця.
Сергій кілька днів не з’являвся на роботі, тільки згодом дізналася, що пішов у відпустку.
Йому було не до відпочинку, зайнявся бабусиною ділянкою. Планував побудувати будинок, звозив будівельний матеріал.
***
А час летить, дощова осінь навіяла смуток. Дівчина часто задивляється на дерева, які загубили листя, їх порівнює з днями, які минали в одинокості. Згадує Сергія, який після відпустки відразу звільнився. Хоч було з ким поспілкуватися, інколи себе ловила на цій думці. То мабуть ненароком видав слово кохаю. І тепер просто зник, як сніг на сонці.
Зимові дні принесли не добру звістку. З консервного заводу вивозили всю продукцію, до Нового року завод мали закрити.
Навесні Таня поїхала в Вінницю, працювала в бухгалтерії на одній із фірм по продажу меблів. Колектив дружній, в основному жінки, а в залі продажу теж продавчині. Чоловіки ж тільки консультант та директор, яким вже за п`ятдесят й молоді хлопці вантажники. Від містечка до Вінниці, займало всього пів години часу і це її влаштовує. Одне бентежить, що немає з ким провести вільний час. Хотілося прогулятися по набережній, полюбуватися Бугом. Але одна не наважується, адже останній маршрут автобуса о двадцятїй годині.
***
Вже минуло три роки, як вона працює на фірмі по продажу меблів. А вечорами вдома за комп`ютером. По скайпу спілкується з однокласниками, любить подивитися кліпи. За пахучим чаєм з м’ятою, з батьками дивиться телевізор. У вихідні дні читає книги, слухає музику. Оце і всі її розваги. Але батькам подобається, що дочка поруч, тому про особисте життя, не дошкуляли запитаннями. Коли дівчина проводить час за монитором, сміється, мати все ж надіється, що в неї є друг. Інколи й задумується, чому не приведе додому, не познайомить? Адже вже не двадцять років, пора й гніздо звити.
Сонячний травневий день. Напередодні обіду метушня, вхідні двері офісу, раз-по-раз, то відчинялися, то зачиняються. Люди намагаються вчасно оформити кредити. Таня підійшла до вхідних дверей, крізь скло сонячне проміння сліпить очі, поневолі всміхається. Якась жінка відразу штовхнула й незадоволено до неї,
- І до кого оце всміхатися? Дайте зайти, я поспішаю.
Інша б може щось й сказала, але настрій був чудовий, адже весна і все квітне й пахне. Чому люди такі злі? Відразу майнула думка. Легенький вітерець розвіює її каштанове волосся, дивиться під ноги, не поспішаючи, спускається по сходах.
Увагу привернув знайомий голос. Біля вантажної машини, з якої носили меблі, побачила Сергія. Зненацька гучне серцебиття змусило зупинитись. Ніби сполохана косуля, очі забігали, чи підійти, чи непомітно прошмигнути. Але кортіло поспілкуватися, перевівши подих, прямим поглядом дивиться на нього. Намагається в ньому знайти зміни, відразу висновки, посвіжів, навіть помолодів на років п’ять.Чекай, на скільки років він старший за мене? Напевно на років шість. Доки думала, він вже помітив її, йшов назустріч,
- Привіт Тетянко! Як поживаєш?
Водночас дзвінкий жіночий голос, привернув їх увагу. Струнка,чорнява дівчина-продавчиня світилася щастям, розставивши руки, в поспіх спускається по сходах,
- Сергійку, сонечко моє, де ж ти пропав?
За мить повісилася на його шиї,
- Чому до нас не заходиш?
Ну і видала! Такої зустрічі він не чекав. Адже лиш з місяць назад, перекинувся кількома словами, коли по журналу вибирав меблі для свого будинку. Навіть забув, чи знайомився з нею чи й ні.Така поведінка його роздратувала, обличчя покрилося червоними плямами. Що за концерт, хотілося її запитати. Та вона не дала й слова сказати, заторохтіла, як сорока.
- Ну, зібрав свої меблі? Значить скоро мене в гості запросиш?
Ледь стримуючи гнів, тупо дивиться на неї. Таня зробила висновок, що вона тут зайва, здвигнувши плечима,
- Сергію, рада тебе бачити, не буду вам заважати.
Йому би продавчиню послати до біса, але ж вважав, на сходах, соромно вести такі розмови. Лише пронизав її сердитим поглядом, кивнув рукою, поспішив до машини.
В цей час Таня біля кіоска купувала солодощі. Ніби й не хотіла за ним стежити, але голова ніби сама поверталася в його бік.
***
Їй тільки в домашній обстановці вдалося розслабитися. Виснажена роботою, за чашкою чаю, дивиться телевізор. Батьки були на нічній зміні, то ж ніхто не відволікав від думок. Робота роботою, а от зустріч з Сергієм, її ніби підкосила. Весь час переслідують думки, що в нього з нею спільного? Можливо в них щось було? Чому Емілія? В своєму колі, продавчині часто називали її кокеткою. Чи поряднішої не знайшов?
Не спалось. І ніби місяць не вповні й з відчиненого вікна запах свіжості, мало би заспокоїти, заколисати. Але підкрадається думка за думкою і весь час про нього. Лише на мить закрилися повіки, перед нею він, з трояндами в руках. Безсонні ночі, сердечні тривоги, виснажували душу, а може й справді це кохання? Чому не байдуже мені?
Раніше часто зазирне до дзеркала, аа це й на мить не мала бажання, в ньому побачити себе. Помітно змарніла, геть пропав апетит, підстерігає тривога, ніби щось загубила. На роботі, вже кілька днів погляд до вікна, сама себе запитувала, а може сьогодні приїде? Чому раніше його тут не бачила? Навіть наважилася набрати його номер телефона, але по ньому відповів чужий чоловічий голос. Напевно змінив на крутіший, але ж навіщо змінювати номер? А може вдруге одружився?
Мати вже декілька тижнів спостерігала за дочкою, не витримала, наодинці запитала,
- Доню, ти посварилась з другом? Хай би привела до нас, познайомилися
- Та, що ти мамо, який друг, то так знайомий.
- Ні, доню поглянь на себе, змарніле личко й очі задумливі, невеселі. Гадаю це не причина їсти, як мале дитя і скільки ваги ти втратила?
- О мамо, це напевно весна так подіяла.
– Ти вважаєш, що мати своєї дочки не знає?
- Ну гаразд мамо. Але він був одружений.
- Так-так! А детальніше можна, діти є?
- Та ні, дітей немає, але він за мене старший на років шість, не менше.
Материнська усмішка зняла напругу,
- Ой, доню-доню! Хіба не бачиш який час! Яка статистика? Процентів сімдесят, не менше, розпадається шлюбів. А знаєш чому? Бо жінок на світі більше, от й котра хитріша та й обкрутить, намагається владнати своє життя. Багато ранніх шлюбів, а вони в основному розпадаються. Ти просто прислухайся до свого серця. Тобі вже не сімнадцять років, пора дорослішати. Знаєш, ми з батьком вже й онуків хочемо. А квітка запилюється, доки цвіте, подумай доню.
Після розмови, на душі Таня відчуває полегшення. Але думок цілий міх,, але ж десь пропав Сергій, чомусь не видно. Підкрадається сумнів, можливо вже й справді встиг вдруге одружитися?
За вікном ледь-ледь мерехтять зорі. Довкола молодого місяця туман, як віщун на дощову погоду. За мить уявила їх удвох під парасолькою й вже посміхається. Дива, чому так уявила? Згадала його слова , я твій запасний варіант, поглянула до дзеркала. А й справді схудла, треба себе брати в руки й нарешті щось вирішувати.
А час безупинний, з дерев, кущів злітає барвисте листя.. При сонячній погоді, чарівність осені в різних кольорах приваблює прогулятися по алеях містечка. Щоби швидше минав день, затримувалася на роботі, додому їздила останнім автобусом.
Сьогодні цілий день мжичить холодний дощ. Вечоріє, все тіло проймає вогкість. На зупинці автобуса,Таня стоїть під парасолькою. раптово сигнал машини привертає її увагу. Через дорогу, з вікна вантажної машини рукою махає Сергій. Де й взялась впевненість, не задумуючись поспішила через дорогу. Він насторожився, адже перехід не тут, біля магазину. Чоло вкрилося потом, виліз з машини. Вона вже стояла поруч.
- Ну, як дитина, це просто щастя, що жодної машини.
- А ти розхвилювався?
Хустинкою витирає піт,
- Звичайно! Я радий тебе бачити. Вже скільки часу пройшло, ні разу не зустрів. На жаль, часті відрядження, у ваших краях буваю рідко.
- Я дзвонила на твій телефон.
-В мене з машини його вкрали, разом з грішми.
– Багато було?
- Це не важливо, сідай поїхали, тебе додому доставлю..
- Додому?
Запала тиша.
Його мужні руки лягли на її плечі,
- Може я дочекався, поїдемо до мене?
- Куди? В гуртожиток?
Сергій зрозумів, не треба втрачати часу, поцілував в уста. Звільнившись, позирнула на нього й раптово зацвіла густим рум’янцем. Нагадала, про запасний варіант. Як добре, що про це ні слова, дав час розібратися в собі. Ніби шукаючи підтримки, усміхається стриманою усмішкою, притулилась до нього. Ніжний поцілунок в уста, її відповідь на нього, дав зрозуміти, що вона не проти бути разом. Радість переповнює його,
- Їдьмо в село! Побачиш будинок, який я побудував. Вже завіз меблі, але все немає часу розставити, чекав на тебе. Адже це ми зробимо разом?
- Так! Особливо на кухні, щоби я себе відчувала справжньою господинею.
Сергій почувався щасливим, слідив за дорогою, час від часу позирав на неї. Вірилось і не вірилось, що нарешті дочекався.
Легенький сміх при розмові з батьками по телефону. Ніжний погляд до нього,
- Ну все, я попередила щоб сьогодні на мене не чекали. Ми до них в суботу заглянемо.
Вона дивиться у вікно. Холодна осінь, непривітна, мжичить дощ. Та нині і погода не зіпсує настрій. Ну от нарешті, настав момент почати своє сімейне життя. В серці зацарила радість, душевний спокій.
Край дороги, під дійством вітру в купах копошиться листя, ніби пригортається одне до одного. Обличчя осяяла посмішка, це осіння казка. Напевно в таку пору всі, як і я, мріють у ніжних обіймах зігрітися, сховатися, щоби відчути себе щасливими. Інколи ніби й жартівливі слова - запасний варіант-, стають основою поєднанням двох людей.
Листопад 2021р
.
ID:
932731
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.12.2021 09:49:01
© дата внесення змiн: 12.10.2025 11:16:44
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Як легко читається! 