|
Теплий літній день… в синьому небі ні хмаринки. Із саду плине переспів пташок, пахощі яблуневого цвіту. Молоденькі і стрункі дерева ростуть рядами, аж до нового двоповерхового будинку, з високим фундаментом і двосхилим ламаним дахом.
На другому поверсі будинку, перед вікном, дерев`яна лоджія. До неї із землі тягнеться молода виноградна лоза з блискучим, зеленим листям. Тут же поруч, стара дерев’яна драбина досягає до лоджії. На передостанньому щаблі драбини, звісивши ноги, Оля задоволено лускає соняхові зернята. Вона одягнена в сині шорти і жовту футболку. Прямі сонячні промені виблискують на золотистому тризубі футболки.
В гарному настрої, дівчинка весело позирає до сонця, інколи морщить носик, примружує оченята.
Біля будинку, майже впритул, лежить купа соломи, це вчора, цілий прицеп від трактора, привіз батько для корови. Наказав дітям не баритися, а щоб вже сьогодні, всю переносили за будинок. Він згодом збирається там зробити невеличку скирту.
Хоча солома й торішня, але збереглася добре, від неї не тхнуло сирістю й мала доволі світлий вигляд. На соломі, у напівлежачому положенні, закинувши ногу на ногу, за Олею спостерігає близнючка Поля. Така ж світленька дівчинка обличчя ледь-ледь у веснянках, як і Оля, одягнена в такий же самий одяг. Вона крутила головою, то до сестри, то до високої хвіртки із соснових штахет, на якій сидів сусід Сашко. Хлопчик наполегливо, її вкотре намагався розхитати, щоб покататися. Із заздрістю позирає до Олі, теж має велике бажання залізти на драбину, але боїться висоти. Чому й сам не знав та трусилися ноги, коли ліз по драбині, пройде, три чи, від сили п’ять щаблів, втрачає рівновагу. Хоча йому минуло всього вісім років та в нього є мрія, хоче стати льотчиком. Тому й намагається зараз навчитися плигати, хоча би з такої висоти, щоб згодом подолати висоту драбини. Саме хвіртка, на міцних завісах, є йому помічницею. Вкотре чути гучний скрип хвіртки, Сашко так розхитує її, що злетів з неї, як метелик, присівши на коліна, аж вирвалося,
- Ой !
Цим привернув увагу дівчаток, відразу зрозумів, що вдало приземлився й від радості, піднявши руки догори, підскакуючи закричав,
- Ага! Бачили, бачили! Я все рівно стану льотчиком, ось побачите! І ви з мене не смійтеся.
Уже трохи спокійніше, розводячи руки в сторони,
- А іще, тільки заміж не спішіть, бо обох вас люблю, нехай тільки підростемо. Тоді точно буду знати, котра з вас мені до душі. Як мій тато каже, на все свій час.
Здалося на деревах, аж листя здригалося, коли на все обійстя рознісся голосний сміх дівчаток. На драбині, Оля, аж закашлялась, раз-по-раз руками тримається за живіт, махає ногами,
- Ой, держіть мене, бо зараз звалюся! Оце начудив! Ну Сашко, тебе треба на телефон записати, щоб згодом побачив себе, послухав свої висловлювання. Це напевно від падіння в тебе такі нерозумні думки, чи що?
Поля, коли почула «Ой!», відразу присіла рівно. З розкритим ротом слухала промову Олі. В очах блискають веселики, рукою прикриває вуста, щоб, від почутого, вгамувати гучний сміх.
Дівчатка загалом були дружні, особливо, як дражнилися, чи за що-небудь сперечалися з хлопчиком. Їм минуло дев`ять років, то ж Сашко був молодшим всього на рік. Але до всього нового в нього відчувалась боязливість, легко піддавався дівчаткам, намагався догодити. А вони ж, як дві щебетушки, вигадували різні ігри в сімейне життя. В хлопця, по черзі були нареченими, гралися ляльками, вважаючи за свої діти. Сашко, тільки підтирав носа, коли керували ним, то принести води, чи то відправляли, наче на роботу, бо ж вважався батьком, господарем, який мав забезпечити сім’ю. Він часто приносив суниці, а нині приніс черешні, що привіз батько і ці зернята, якими насолоджуються дівчатка. Їм все сподобалося, але часом й набридало. Адже час поспішав, підростали, погляди до дитячих ігор змінювалися. А тут, ще й нещодавно батько купив собі і мамі телефон. У дівчаток, аж оченята засяяли, кожна й собі мріяла мати, тільки крутішого. У школі в дітей, в кого заможні батьки, вже були телефони, але ж не кожна сім`я може дозволити собі такі витрати. Та тато їм пообіцяв, якщо влітку не лінитимуться, будуть допомагати по господарству, то один на двох поки що купить, а на рік, ще один придбає, коли свинку продадуть.
Оля швидко злізла з драбини й до Сашка,
- Ану, закачай штани, хай побачу… коліна цілі чи ні?
Хлопчик поправив русявий, кучерявий чуб, махнувши рукою назад, примружив очі, здивовано до неї,
- О! Нічого там немає, не хвилюйся. Я тільки штанами легенько доторкнувся до землі, дивися, навіть не в пилюці.
Оля віддала йому пакет зернят,
- Ану стій, потримай, я подивлюся.
Зненацька, як м`яч відскочив від неї,
- Не чіпай, я не маленький. Ото нема що робити, не керуй мною.
Вона повернулася до драбини, на першу шаблю поставила праву ногу,
- Ну, як ти хочеш доказати, що не маленький, то спробуй залізти на драбину.
Поля довго, мовчки спостерігає за подіями та уже вилізла з соломи, направилася до старої, з дубових, товстих дощок, криниці,
- Не дурійте, я зараз прийду, хочу води холодної.
Оля відразу до Сашка,
- Ну що полізеш?
Він, кліпаючи темними оченятами, на знак згоди, кивнув головою,
- Тоді почекаємо, нехай прийде, оцінить твої здібності, - продовжила дівчинка.
Не пройшло й хвилини, як почули крик, їх звала Поля,
- Гайда сюди! Йдіть сюди!
Дівчина стояла неподалік від криниці, махає руками.
За мить, діти були біля неї. Полінка, на знак мовчання, вказівний палець приклада до вуст, від радості світяться очі. Підкрадаючись до криниці, прошепотіла,
- Тихо! Подивіться, що тут є, тільки не злякайте!
Стара, на вид чорна криниця, була на пів закрита товстою дубовою кришкою. Біля неї на лавці стояло пусте відро з ланцюгом, який був замотаний на барабан.
Поля схвильовано шепотіла,
- Я відсунула кришку, ледь не оніміла від здивування. Вона там плаває, подивіться.
Оля трохи вища за Сашка, за спиною обома руками взяла його за плечі,
- Не поспішай, дуже не нахиляйся, щоб часом не впав.
Й відразу до Полі,
- Що за паніка? Що там, хтось та щось кинув?
- Та, яке там, краще подивіться, яка тут краса плаває.
Вони втрьох нахилилися над криницею. Поверх води, по самому краю стінок виднілися частинки моху і плавало кілька тоненьких травинок, а під ними, на воді трималася джерелянка. Вона час від часу двигне лапами, наче хизується своїми червоно-помаранчевими плямами й знову на якісь миті завмирає.
Діти, кліпаючи очима, дивляться один на одного, посміхаються. Ніхто не наважився злякати це маленьке, боже створіння.
Оля, відійшла в сторону й тихо сказала,
- Де б ми побачили таку красу? По телевізору зовсім не те, правда?
Поля потягнула Сашка за руку й майже на вухо,
- Не чіпаймо, нехай поплаває! Вода вдома є, там нап’юся. Хай плаває, навіщо лякати, вона така маленька. Цікаво, коли воду набираємо десь же ховається. А зараз шкода їй заважати, нехай відчуває свободу.
Діти попрямували до будинку. Сашко, почухуючи голову, позирає на Полю,
- А ти злякалася, так? Я здорових жаб декілька раз бачив, як на ставок з татом їздив, в »Дубки», це дитячий оздоровчий табір. Там класно! Ми до бабусі їздили, вона там кухарка, їсти готує. Обіцяла, на наступне літо, візьме для мене путівку. Говорила, що мене треба відгодувати, бо їй здається, що я худий і малий.
Оля, посміхаючись, хитнула головою,
- Ну, ти, як той магнітофон завівся, от говірливий! Краще скажи, на драбину лізеш, чи передумав?
Щоб напитися води, Полінка зайшла в хату. А Оля присіла на старий, дерев`яний диван, з різьбленою спинкою, що стояв неподалік, під молодою грушею. Сашко, обійшов навколо дивану, запитав,
- Оце хотів запитати, де ви взяли такий дивний диван? Весь дерев`яний, я такого навіть по телевізору не бачив.
Дівчинка рукою взялася за спинку,
- Це бабусин мотлох, тато привіз недавно, говорить пам’ять буде. Вона два роки назад померла, добра бабця була, часто цукерками пригощала.
З хати, як біс із табакерки, вискочила Поля, розмахуючи руками, швидко вилізла на солому,
- Так, зараз кілька хвилин полежу, потішусь і будемо носити солому, а то й день пройде, що скажемо татові.
Оля із Сашком підійшли до драбини. Дівчинка запитала,
- То слабак, чи ні? Лізеш? Чи передумав бути льотчиком?
Хлопець топчеться на місці,
- Ні, де ти бачила, ми чоловіки ніколи не відступаємо. Он мій дядько з Полтави вчиться в цьому... чекай нагадаю. В Кременчуці, в льотному училищі, хвалився, вже літав на вертольоті. І форма, ну одяг, у нього класний, ви б бачили. То я лізу першим, а ти Олю мене страхуй, добре?
Вона кивнула головою. Сашко кілька раз позирнув довкола, почав ставати на шаблі,
- Так один, два…
Відразу, його руки торкнулася Оля,
- Е ні! Стоп! Я все зрозуміла, чого ти рівновагу втрачаєш і чого сіпає тобою, не рахуй свої кроки й не дивися донизу, а тільки вперед, зрозумів?
Хлопець кивнув головою, примружив очі, рухався далі, боявся, що не подолає висоту. Хоча й не помітив, як вже був на передостанній шаблі. Поля, лежачи на соломі, спостерігає за хлопцем, помітивши, що майже досяг лоджії, крикнула.
- Ну молодець!
Він раптово здригнувся, відпустив руками драбину, почав хилися в сторону. За мить Оля схопила його за футболку і вони відразу очутились внизу на соломі, поруч з Полінкою. Сашко, не вагався, зірвався на ноги, став із себе обтрушувати солому. Розчервонівся, в його очах грали бісики,
- Ага, то я досяг висоти, досяг! Зумів! Значить буду льотчиком, буду!
На все подвір`я линув сміх. Дівчатка підморгували одна одній.
Вони і не помітили, як відчинилася хвіртка, зайшла мама Сашка.
Вона не бачила, що сталося, лише почула останні слова сина і сміх дівчаток. Жінка привітно посміхнулася,
- Так, мій льотчик-вертольотчик, гайда додому, пора обідати!
Дівчатка переглянулися, всі троє, поспіхом вилазили із соломи.
Сашко махнув рукою,
- Мені треба, ще два завдання з математики зробити, тоді прийду, продовжимо тренування. Бувайте!
Дві веснянкуваті дівчинки, одночасно махнули руками,
- Бувай льотчик-вертольотчик!
Мило посміхнулися вслід й відразу взялися розстеляти ряднину, якою мали переносити солому.
06.07.2018р
ID:
831417
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.04.2019 13:16:14
© дата внесення змiн: 04.01.2026 20:20:21
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую за гарний твір... 
