Гуляла лють в останнім пекла колі,
Безвихіддю кривавились думки,
Дзвеніли тихо душі захололі,
Вморожені навік в льодовики.
В компанії із Кассієм та Брутом,
Під поглядами різномастих юд,
Нарешті розумівся сенс спокути,
Та було надто пізно для спокут.
Святі й щасливі тішились на небі,
Ловили пелюсток рожевий сніг,
А я був тут, тому що зрадив себе,
Напевне це і є найбільший гріх.
