Звичайно, ти розкажи, що він ще пив,
Вертався пізно і любив коханку,
Коли замученим поміж весняних злив
У двадцять пять сутулу мав осанку...
Що він ніколи не любив дітей,
Тому ти їх ніколи і не мала,
А він для тебе жив і для ідей,
По шахтам, тереконам і завалам...
І, знаєш, вже сьогодні помовчи,
Бо при хрестах і в свято не говорять,
Опустяться в могилу його сни,
І мама неспокійно плаче з горя...
Гарно написано
