«…время узнавать и удивляться…» -- любив повторювати друг і однокурсник мій Саня Стариков… і от, зізнаюся Вам, ця пора – дізнаватися і дивуватися – настала для мене… і особливо насичено цей процес триває саме зараз… не знаю, чи з віком це пов`язано, чи з іншими якими умовами… таке враження, що питання, які я ставила усе життя, познаходили, врешті, свої пари-відповіді у космічному інформаційному полі (чи Просторі), і поприводили їх (відповіді), щоб показати мені, ніби то я їхня потенційна свекруха)))... добре все-таки, що я не вмерла в 38 моїх років, як то було мені добряче засвітило, а, з Божою допомогою, викарабкалася… бо не дізналась би про себе найцікавішого…
...на сьогодні мене найбільше вражає останнє моє відкриття – може саме тому, що останнє, найсвіжіше… я зрозуміла, допетрала, догнала, «розколупала»… чи просто – отримала відповідь на одне з найважливіших питань мого життя: ЛЮБОВ… але про любов, як явище – іншим разом, а зараз – про ті об`єктивні (чи суб`єктивні все-таки…) причини, які стали мені зрозумілими, у зв`язку з якими усі мої «спроби», а їх було чимало, завершилися одним і неодмінно тим же – провалом… одне слово, я знаю тепер, за що мене «ушибла» Афродіта… і то щораз «ушибала»… у греків давніх вислів такий крилатий є – «ушиблений (забитий, прибитий) Афродітою», це про того, кому у любовних справах більш не щастило, чим щастило… мене, у такому разі, можна вважати «ушибленою» без єдиного промаху… чи, точніше сказати – «ушиблюваною»… щораз… поза винятками…
виходило так, що я – мало коли і де могла прошмигнути, не будучи обласканою чоловічою увагою зацікавленою, але особисте моє життя, чи інтимне (я сказала б, уточнивши) – стовідсоткова «осєчка» (осічка, затинка)… ясно ж, що такий відвертий блок не міг мене не зацікавити: от чому?.. хіба не варто дізнатися…
я дізналася… ось уже… після останньої дуже… дуже… не маю слів, щоб визначити наскільки жахливої – «осєчки-затинки»… дасть Бог – таки останньої… бо скільки ж уже можна «ушибати»… «ушибатися»… врешті, після цього гіркого досвіду і з`ясувала я сама для себе оте – ЧОМУ?... вирішили, мабуть, Ті… Вони… – а… хай уже дізнається і схолоне… і – розтлумачили… прислали відповідь)))
і так: якщо результат постійно повторюється і він незмінний, отже – причина так само стабільна, думала собі я… оскільки в любовних моїх неудачах єдиною стабільною, чи постійною величиною, поняттям – є я сама (бо інші учасники подій, звісно ж, були величинами змінними…), отже – причина в мені… багато в чому я себе звинувачувала (це не означає – жалкувала…), а ще більше в чому – підозрювала… роками… роздумуючи і аналізуючи… препаруючи невтомно «бренні останки» любовей великих і крилато-вознесених моїх… прикріплювала до себе цінники і ярлики, якими щедро обсипали мене і ті, хто любив, і ті, хто ненавидів… але, відкинувши емоції і амбіції, я намагалася «вивести формулу» таких несхибних, як часовий механізм, чи як доля, фатум, «лиха година» – хай як завгодно, але – невдач…
думаю, Ті, Хто чекав од мене результатів, Хто вчив мене, хотів домогтися розуміння – спеціально так щедро «поставляли» матеріал для майбутніх досліджень… ніби старалися одразу ж виключити будь які намагання пояснити цей процес – випадковостями… ні – суцільна закономірність виходила… але то таке…
важливіше, що мої спроби самозвинувачень, як то: дурний характер, нездібність приховати правду, відсутність хитрощів виключно жіночих, непрактичність, занадто відвертість, занадто чистодуховимогливість (чоловік мій називав цю якість – чистоплюйством…) – ох, безкомпромісність, принциповість, врешті – нездібність прикинутися безпомічною і глупою… глибокозаглядність, чутливість, самонавіювання, само- і взаємокопання, самострахи`, комплекс неповноцінності – з повним набором «супутніх товарів», самокритиканство, розумування, філософствування, витання в небесах… багато ще чого… але все то було – не те… не те… не в тому була причина… в якийсь момент я почала звинувачувати себе у необ`єктивності, спробі завести «дослідника» в оману – самозахищаючись, самообілюючись, виправдовуючись підсвідомо… але і «комплекс вини» відповіді – повної – не давав…
відповідь прийшла недавно… вона мене вразила…. вона мене – освітила… заспокоїла і… зробила щасливою… вона мені все пояснила… вона поставила все на законні місця… тепер я знаю… я – не погана, я – нормальна… тільки я трішечки… як це сказати – більше, чим треба було б…
причина випрозорилася, розвиднилася – дуже і дуже простою, як просте все, що стало зрозумілим, що явило себе: формула, якої я домагалася все життя, звучить наступним чином – Рівень Сприйняття… Точка Вияву…
і все…
…мама моя мене любила і знала… вона казала, журячись: ніхто тебе, Валю, терпіти не буде – будЕш сама… ніколи не навчишся слухатись… одночасно ж, мама сказала мені, вже зовсім дорослій, коли і мене Бог онуками благословив, інше… вона сказала якось, що всіх своїх дітей (нас… мене, моїх сестер і брата) любила однаково, але з чотирьох її дітей – я! любила її найбільше… отже, і ЦЕ вона знала… як я любила її!.. панічно, істерично, але – глибоко сховано, замуровано, затаєно у собі… і все життя моє… і тепер… але саме я «поїхала з дому в світ», «між люди», а всі інші троє жили з нею і коло неї до самого того липневого останнього її дня… мама моя – найтонша і найболючіша нота, мелодія сердечного жалю мого… востаннє я приїхала, коли вона вже лежала, задихаючись, на одрі… вона не говорила і майже не поверталась до свідомості, але мене упізнала – вона чекала мене… за чимось – їй самій відомим… за голосом?.. за зміною енергополя довкола неї?... за якимось своїм уже, нам недоступним, кольором, шелестом, шепотом, дзвоном?.. я взяла її за руку – так вона ухопилася у відповідь за мою… так… як за життя хапаються… чи за надію останню… і я відчула, як!.. вона радіє мені… чи сподівалася вона, що я витягну її назад, у життя?.. чи сподівалася – що допоможу їй перейти… я допомогла… але – чи та це була допомога, якої вона чекала од мене?... НЕ зна-ю… так, я ділилася з нею життєвою силою власною – ну, є такі прості способи… всі їх знають… я переливала в неї свою енергію… і вона стала дихати легше… і рівніше… у той же час… я брала її серце в свої долоні і казала йому – мАминому! серцю – казала: «заспокойся… заспокойся… не треба боротися… треба спочити…» і от, мамине серце послухалося… бо це ж я була неслухняною, а не вона… тоді я бачила, що так краще, чим, витягши її із вмирання – приректи на кілька років мук і того ж таки вмирання, але дуже повільного… звичайно ж, ми з сином перенесли її у велику кімнату, розчинили всі вікна, заслонивши «марльою» від всіляких непрошених мух-комарів, звичайно ж, коло мами постійно стояв хтось із дітей-онуків-правнуків з саморобним опахалом і дув на неї вітерцем… звичайно ж, син мій привіз лікаря, звичайно ж лікар повідомив – мені, делікатно, з натяками – що це все… і що це – кращий варіант… бо гірший – шість років у такому от стані… звичайно ж медсестра ввела щось заспокійливо-снотворне – лікар призначив… вона буде наче у півсні, сказав лікар… не так буде мучитися… і це було важливо… і я не переймала маму - на її дорозі «від нас» і не навертала її в життя… я просила Бога не продовжувати їй мук… чи правильною була молитва моя?... чи не зрадила я її?... чи не рано згодилася?.. чи не занадто поспішно відпускала?... не знаю… єдине, що знаю – якби така ситуація торкалася мене особисто, я обрала б три доби, а не шість отаких років…
ду-уже далеко відхилилася я від обраної теми моєї… але… хоч раз у житті дали Ви мені право, чи нагоду… сказати вголос про те, про що я і собі пошепки думати заборонила…
…чоловік мій про мене казав інакше… він казав: «…ты родилась либо слишком рано, либо слишком поздно – твое время давно прошло, или очень не скоро еще наступит»… мав на увазі – «нє от міра сєго», либонь… та я й не сприймала цю фразу за комплімента, бо він просто правду сказав… і ще одне важливе він мені сказав-порадив-зауважив: «Не ходи з відтритою душею, – сказав мені чоловік мій, Женя мій… – бо у відкриту душу дуже зручно плювати… і не думай, що хоч би хтось від такого задоволення відмовиться»… а ще він сказав якось, що мені треба навчитися «йти на компроміси»… (він бажав мені добра, але через багато років по його смерті, була ситуація, коли я згадала цю пораду і спробувала, скуштувала, дослідила, змусила себе «компромісно» сприймати вчинки іншої людини, яка була тоді зі мною поруч… це була велика помилка моя… такий шлях завів мене швиденько і прямо в могилу… не зовсім прямо, а досить довго і «мучітєльно»… компроміси із «Синьою Бородою» – якого ще результату можна було сподіватися… одне слово – експеримент виявився зовсім невдалим, майже, як у Марії Склодовської-Кюрі… ну, і у самого П`єра Кюрі також…)))
Шеф… (так ми називали його на роботі, поза очі, з симпатією, ще – «шефчик»… звали його… красиво його звали… гармонійно звучало ім`я-по батькові його… для мене – і до сих пір, як музика з неба…) – то шеф мій коханий нічого ніколи «зауважного» мені не сказав… він… врешті, не про це зараз мова – якось він сказав мені таке: «Ви, Валечко, до всіх людей ставитеся – як до рівних собі…», мене така новина дуже здивувала: а як же іще можна ставитися до людей? тільки як до рівних собі… бо «всі ми – подібні Богу і рівні між собою»… на що Шеф мій легенько заперечив: це так… але ж серед усіх цих «подібних і рівних» є багато… не дуже «рівних», а то й зовсім «кривих»… навіть – відвертих ідіотів…» – сказав мені Шеф… я запам`ятала… але ставлення до «всіх людей» не змінила… та чи й можливо це… усім же Сонце однаково світить і для всіх однаково дощ іде… хоча слова Шефа мого частенько згадувати довелося…
важливо іще на цю тему – Святе Письмо… звідти найголовніша теза: «Бог є Любов», яку протягом життя я «прочитала» у трьох різних смислах, і істинним, як на мене, виявилося останнє прочитання – з логічним наголосом на слові «Бог…»; і слова Христа про те, що «…зрада – у серці вашому…»
ну, іще фраза із Гумільова: «Пусть не запятнано ложе царицы – грязные к ней прикасались мечты…» але це вже, все таки, з іншої моєї опери «про любов»… хоча – хай і тут побуде…
хто іще мені і про мене що говорив – не так важливо…
то отже, виходячи із усіх, викладених вище думок, гадок, передумов, зАсновків, «прєдпосилок» – висновок про мою стовідсоткову «ушибленість Афродітою» виявився дещо несподіваним, і навіть, здавалось би, поза всіма цими вихідними «площинами»… але, усі приведені «аргументи» знаходять у ньому ніби «фокус» для себе… (до речі, так само «панічно» я любила свого чоловіка і сина… мама приїхала, коли син у мене з`явився і ми вже з ним «познайомилися тісно» – подивилася-подивилася на те все і сказала: «…не можна ТАК любити дитину… нікого і ніщо ТАК любити не можна… відберуть…» – тут важить слово ТАК любити… ну, можливо іще одне – ВІДБЕРУТЬ…
і ТАК… як же?... у цьому і виявилася відповідь… саме у цьому – ТАК…
я сприймаю людей, яких люблю – на рівні душі… душею… душею люблю їх… усвідомленою моєю душею, відкритою… (пригадаймо, про всяк випадок, застереження мого чоловіка… дивитися вище… але тут не про те… хоча…)
… якщо душа в тілі людському «прописана» для більш-менш постійного перебування (бо вона переміщується туди, куди й увага…) – «усередині голови» (скажіть подумки, кілька разів, зосереджено і уважно прислухавшись, «Я – Є» – і відчуєте, що вона справді там… ), не випадково, отже, кажуть, що «очі – дзеркало душі» – то, можу сказати, що я «влюбляюсь», закохуюся – на «рівні очей»… я, виходить, люблю «очима» (я це знаю за собою – таки очима, а точніше – на рівні очей, я так і казала завжди про моє сприйняття людей… чоловіків – на рівні очей…) – і вище… бо в моменти натхнення (а моя закоханість – завжди натхнення) – душа виходить за межі фізичного тіла і «вмощується», «прописується» НАД головою… туди душа переміщується, до речі, в момент «творіння» віршів, інших «видів мистецтва», тому стан «закоханості» дуже схожий «за якістю переживань» зі станом творчого натхнення… піднесення... у мене – саме так… просто ейфорія безплатна і «безхімічна» – у чисто духовному вигляді…
на перших порах і об`єкт моїх високих почуттів «транслює» свою взаємність з такої ж «висоти», з такого ж «високого» рівня… бо й він у стані «творчої наснаги»… але люди влаштовані так, що «свято» у серцях їхніх швидко втрачає свої барви – ефект звикання, мабуть… чи втоми… чи енергетичного недопостачання якого… натхнення закоханості у них переходить у щось більш приземлене… відповідно, душа повертається в «центр голови», а тоді – на рівень сердечної чакри, а тоді і на рівень шлунка (сонячне сплетіння), і ще нижче… і десь там і звиває собі постійне гніздечко «нормальна міжстатева земна любов»… от двоє нормальних людей – закохавшись взаємно – спочатку разом «злітають» душами і почуттями «в небеса», тобто, за межі своїх фізичних тіл (це зараз називають цинічно «конфєтно-букєтним» періодом…), а тоді, приблизно одночасно, чи одна слідом за іншою душі їхні – опускаються кудись там – на рівень сердець, шлунків чи «домашнього сексу» – і, таким чином, ці двоє відчувають між собою – ВЗАЄМНІСТЬ… тією чи іншою мірою… добре, якщо «застрягають» обоє на рівні сердець – там турбота, пошанування – тиха лагідність – любов сердечна… сім`я, родина, щастя, затишок і все прекрасне…
я ж! застряю назавжди ТАМ! в небесах! над собою! і над ним, Обраним… і ну давай там жайворонком видзенькувати і альбатросом ширяти… отже, почуття (читай душа) моєї «ситуативної половинки» – зіслизають на якийсь «тілесний рівень»… а мої – транслюються усе з тих же, першопочаткових «висот»… от і виходить – ЩО?.. так, звичайна картина – «безвідгомінна (бєзотвєтная) любов»… мої натхнено-святкові душевно-любовні хвилі – не зустрічаючи відгуку (бо інша душа уже, склавши крила, заховалася в «своє тіло»), осиротіло мерзнуть і холонуть, розсіваючись-розвіваючись у здвінкій порожнечі… як результат, на рівні свідомості виникає відчуття – «розлюбленості», невідгомінності, «бєзотвєтності», самотності… а той, інший, Обраний, щиро і обожнювано-коханий… транслюючи на «тілесних» рівнях, також не знаходить відгуку, бо «приймач-передавач» (тобто, моя душа) – занадто високо… вона не чує… вона – в небесах… і йому, тобто, коханому чоловікові, на тілесних рівнях його переживань – також не дістається сподіваного резонансу… і він почувається «недолюбленим» і ображеним …
от що означало, коли останній мій «обранець» скаржився на мої «крила» і на те, що в стані постійного «свята» він перебувати (вібрувати) не може…
отак… нормальні люди не можуть постійно літати… вони політали трошки – і за стіл, в ліжечко… а я – не можу не літати… таким чином – ми «розминаємося», перестаємо відчувати, бачити – втрачаємо одне одного з поля «взаємності»… і то досить швидко… але ніяк не можемо втямити – ЧОМУ?.. чому… усе ж… ніби…
а, виявляється: я – літаю, а Він – уже ходить… і нам… безнадійно, одне слово, бо «на падолі земному – крилатий велетень (альбатрос, тобто) не має змоги йти», ну а Обранець, хоч яким би коханим він був – не може літати, бо крила уже «відстібнуті», посипані нафталіном і акуратно упаковані в сундучок… на випадок… наступної потреби…
хто ж із нас поганий чи гарний?... і за що ж мені дорікати і ненавидіти мене?... помщатися?.. за те, що у мене крила «незйомні»?.. прирощені назавжди?.. ну, таке «каліцтво» своєрідне, от і все…
та й мені – чи ж ображатися на тих, Обраних моїх?.. – люди так влаштовані… вони не літають… вони – живуть на землі… і це – правильно…
одне слово, за все моє життя я не зустріла чоловіка, який любив би душею, на рівні душевного відгуку, відгомону, душевної взаємності (…хіба один-єдиний з усіх, але… там були свої «але»…) от і вся, виявляється, причина… от і вся – формула…
а любити не ТАК, а правильно (прагматично, практично, звично, кухонно-побутово) – не навчилася я… якщо цьому можна «навчитися»… навіть тепер, розуміючи причини і знаючи у чому справа, я знаю так само чітко, що – спуститися на «нижчі поверхи» я все одно не змогла б… добре, що вже не доведеться й пересвідчитися… знала б я раніше… ніяких би «спроб» не було… а для чого? для чого? все одно – приречено на різнорівневість… і то у невзабарному результаті… але, як казала мудра і швидка до слова мама моя – «якби мені ті літа, а цей розум»… а, може, саме тому і «відповіли» так пізно, тільки тепер от… все має свою причину…
зроблено, любцю моя, ще одне потрясаюче відкриття стосовно даної теми… але про нього – наступним листом… умовна назва того відкриття – МАНЕКЕН…
ID:
387649
Рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата надходження: 25.12.2012 18:02:41
© дата внесення змiн: 14.04.2013 07:04:59
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
)
