"Я скучаю!- кричали очі,
"Ну то й що?" - відповіла луна.
Й залишилася в посторі ночі
Безутішно самотня весна.
І очима, сумними як зорі
Відстань різала, наче ножем,
У сумній, безоглядній покорі
Серце ласки шукало лише.
Не впустивши у душу вагання,
Розцвіла, наче квітка весни.
І упала у прірву кохання -
У обіймів солодкії сни.
Й прокидатись панічно боялась,
Наче світу настане кінець.
Від набридливих слів все ховалась,
Лиш би сну не згубити вінець.
Лиш би чари не зникли, як роси,
Щоб не впасти із грішних небес...
Й може скажеш ти холодно : "Досить!
Не буває сьогодні чудес!"
Й увірвеш мій політ невагомий,
Знищиш душі нездійснених мрій.
Але, ні : це до болю знайоме.
Не такий ти, єдиний. Не смій.
Знаєш, казка (звучить величаво) -
Це коли на яву, наче сон,
Поцілунок з ароматом кави,
А не зрадник - німий телефон.
02.2008р.
Дуже дякую за коментар і за квіти. 
