Я не скульптор і не можу зліпити з тебе скульптури,
Хоч на це в моїм серці давно заслуговуєш ти.
Я – поет, я хочу писати тебе, як художник, з натури,
Та для цього я мушу тебе догола роздягти.
Я почну із очей, щоб дізнатися : карі чи сині,
Трохи згодом торкнуся гарячим пером до грудей.
Я себе уявлю між горами крутими в долині,
Де з долини униз стежка прямо у прірву веде.
По дорозі нап’юсь чарівної водиці з криниці,
Оп’янію від неї , ніби від міцного вина.
Кілька кроків і я вже стою на краю пропасниці,
У якої нема ні кінця, ані краю, ні дна.
Руки я розпростер, надува мені вітер вітрила,
І пірнув у безодню, лечу, аж захвачує дух.
Замість рук за плечима тріпочуть справжнісінькі крила,
Прокидаюсь, в руках від подушки скуйовджений пух.
