Не тремти, мій змучений Каю, засни.
В імлі бовваніють навколо безмовні скульптури.
Ти їх не впізнав. Але деякі брали з натури.
Хіба ж не знайома місцями залатана шкура?
Ти - жив, але всі вони бачили сни.
Не тремти, мій змучений Каю, облиш.
Ти все підпалив та не стало від цього тепліше.
Ненависть в тобі робить серце все зліше і зліше.
Хоч що не зроби - не вернеться, як було раніше.
А час все біжить, невловимий, як миш.
Не кричи, мій змучений Каю, мовчи.
Тут майже безлюдно. Навряд чи ти будеш почутий.
Наш вроджений шлях: ми йдемо від гріха до спокути.
І що ти обрав? Дай вгадаю. Напевне “Не бути”?
Ти сам собі Стікс. То ж, крізь себе течи.
Не гукай, мій змучений Каю, не клич.
Що лід, що вогонь не збудують прекрасне і спільне.
Та й ти не один. Ми так само, як ти - божевільні.
Вигнання завжди може бути лише добровільне.
Зруйнуй її вщент або знов возвелич.
Не чекай, мій змучений Каю, не плач.
Чи довго іще будеш в’язнем холодного трону?
Вона не простить і ніколи не зніме корону.
А в’язень в душі сам малює собі заборону.
То ж, з миром іди і нарешті пробач.