Я — океан.
Сонна
безпросвітна глибина.
Непорушна
таємна туманність дна
і недоторкана
тишина.
Життя моє
ховається у мені,
невидиме для сторонніх —
розгортається,
пульсує
світлом живим усередині.
А на поверхні —
умовні
ночі і дні,
повітря
течії перемінні,
так звані — вітри;
сусідні стихії —
чорний космос
крізь сині
ілюзії
атмосфе-ри…
Що це таке:
роки, віки?..
Бачу, як наді мною
засіюються,
сходять і зацвітають зірки —
бездонного,
як і я, космосу
полум’яні квітки,
сяють здалеку, мов самоцвіти, —
безтурботні діти
глибин і прозорої чистоти…
Далекі зірки —
як мої
поетичні, часом,
неспішні думки —
тяглі
і споглядально тривалі;
самоіронії посмішки —
на поверхні безмежних вод —
легкі, дрібні,
з лукавинкою, хвильки;
наростають інколи,
та здійнятися вище за себе
безсилі —
наснаги творчої
мої
посередні,
угору спрямовані,
хвилі…
…Кажуть,
десь на землі
Час тече, як стрімкі річки,
чи як Гольфстрім,
Антарктична
циркумполярна,
інші
океанічні течії;
та бездонні глибини мої
зупинили,
поглинули
часові потоки
і у товщі
наших мовчань
взаємно високих —
тиша і спокій.
Тиша
і спокій.
Аж якось
неждане Світло
у спокій товщі
моєї
проникло —
наче променем, душу
довірою обняло,
ніжним голосом звало,
на невагоме крило,
мов ластівка,
здійняло
і до зірок несло…
Любов = Світло-Тепло…
І рвонули хвилі
моєї поверхні
вище за себе —
донебесні стали
дев’яті вали —
до зірок сягли,
Джерело —
звідки світло —
шукали
і не знайшли…
Поопадали,
стихли,
пропали…
Вмовкли.
За непорушними
законами
гравітації
позгасали
дев’яті вали мої,
і стали хвилі
поснулі —
як прочерки,
бездиханні,
майже прямі лінії,
і немає у них
ні вершин, ні гребенів,
щоб ловити
відблиски
зоряні,
вигадувати
колискові комусь пісні —
ніжні
і лагідні…
…Хутчій
занурюйся в себе,
мій океане,
глибокий:
тиша
і спокій.
Тиша
і
спокій.
19.12.2025
Прекрасний твір!
От якраз сьогодні слухала бесіду двох знавців карт Таро, в якій згадували Океан підсвідомого як архетип, з якого народжується Свідомість, її прояви - оті хвильки та хвилі-цунамі, у кого як і коли.
Дякую за насолоду від вашого вірша!
дякую, Лано коли відчула, що Океан прийшов - точніше, побачила, що Океан прийшов - відчуття і навіть майже бачення - товщі океану - ізумрудний колір доокруж - уявний, але навіть більше - прозоро явний - ну, наче всередині рідкого ізумруда бачуся - точніше, себе там не бачу - бачу товщу океану - в колір цбого ізумруда, наче оглядаю зсередини його - світліші тони згори і темніші донизу, вглиб бездонну - темно-ізумрудний туманіючий з відстанню вглиб - одне слово, сказала точно "я - океан")) інакше ніяк не скажеш, щоб якось передати... цікаво, що відчуття виникає щоразу, як тільки сама гляну на цей перший рядок-самоідентифікацію - "Я - Океан"... виходить, тут правду сказано))
дякую, Лано, за візит і щирий відгук Ваш Океан - це красиво... якщо бачити його отак звідси...
несподівана трохи ідея Ваша, пані Олено буду її прниміряти - чи до неї примірятися - спробую осмисляти дякую... в усякому разі, холод має свою красу - це так... Холод - це як зимове сонце: світить та не тріє, тобто - істина без любові - щось на зразок скальпеля - може вбити, а може врятувати - є таки над чим замислитись можливо, Ви маєте рацію
вибачайте, додам, бо, думаю, Ви маєте на увазі оцю формулу: Любов = Тепло і Світло - йдться про Царство Боже, де живуть в Істині(Світло) і Любові (Тепло) - разом ці дві якості вказують на Сонце - сонце світить і гріє одночасно, сонце - символізує Бога - "Бог є Любов" - тобто, правда(Істина) і благостиня(Любов) - десь так... холод же - відсутність тепла, це логіка без серця - інструмент...
так от... але Ваша позиція, певно, має свою логіку - тому висновків Ваших не заперечую - для Вас