Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Andrew Pushcha: Про Палія Семена й Гетьмана Мазепу - ВІРШ

logo
Andrew Pushcha: Про Палія Семена й Гетьмана Мазепу - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 6
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Про Палія Семена й Гетьмана Мазепу

Andrew Pushcha :: Про Палія Семена й Гетьмана Мазепу
У темряві, як погар ніч,
Була їх зустріч віч-на-віч,
Як міф, – Мазепи й Палія.
Для вух Івана тільки вість:
«Прибув на двір поважний гість»,
Мазепа брами відчиня:

«Заходь, Семене, дай коня,
Сьогодні справа то моя –
Тебе уважити. Хутчіш 
У дім до столу – маю трон!
Лише для тебе – це закон!
Сам сяду поруч – маєш ніж?

Сьогодні будеш Гетьман ти!
Листи могли б і не дійти:
“Під Царську руку, купу прав!
Як за Хмельницького землі!”
Проспали ксьондзи й королі.
Кепкую? Не про це прохав?

Наллю вина, Паліє, пий!
Добряче їж. Король ще злий.
Ти у Варшаві їм – Богдан!
Уся ця вольність – їм межа.
Той Сейм – “парлямент” їсть іржа!
Не демократія – майдан!

Змінитись час уже уплив –
Тепер Палій тут має вплив!
Пішли із димом від пожеж
Пани і їх орендарі.
Змарнілі сірі злидарі
Жорстоко вдарили – авжеж!

Юрба “смутилася”, а я,
Не з волі власної – Петра,
Загони рушив през Дніпро,
Де за Хмельницького була
Одна єдина булава,
Були стави, гаї, вино,

Була колиска, батьків дім,
Було братерство – поміж ним
Гадюка повилась кільцем.
І брат на брата, і брехня –
Без дум про це я ані дня
Ще не провів, горів живцем.

Аж тут Палій, аж ось Семен! 
Що той Богдан? Твоє з імен
Дарують первістку тепер!
Мазепу всі клянуть гуртом –
Він на готове з тим Петром,
На вольність капцями попер!

Старий пройдисвіт, ще наллю!
Сиди, Паліє, по твою
Ще не прийшов отой “сердюк”,
А ні, прийшов. “Как тєсєн мір!”
Цього в кайданки й у Сибір!
Вина налий йому в бурдюк!»

29 жовтня 2023 р.


Фастівський (Білоцерківський) полковник Війська Його Королівської Милості Запорізького Семен Палій (таке прізвисько Гурко отримав за час перебування на Січі у Війську Запорізькому так званому Низовому), перебуваючи на службі в Речі Посполитої (вона ж буквально Республіка) та виконуючі окремі завдання від Московської держави й інших європейських держав, зрештою зажив собі слави досвідченого козацького керівника. 

Києво-Могилянська академія, служба в правобережного Гетьмана Петра Дорошенка, Січ, вдалі військові походи, захисник Угорщини («богатир з-під Відня») й Словаччини від османської навали, розбудовник відновленого Сеймом 1685 року козацького устрою на Правобережжі після так званого періоду Руїни, учасник війн Священної ліги та інших війн проти османів, підлеглих їм кримських татар і ногайців, герой «летючих листків» Австрії, Венеції, Нідерландів, Дойчланд, Речі Посполитої, Франції, листування з головними діячами тогочасного сходу Європи, одночасні присяги королю Яну, а згодом Августу та царям Івану й Петру, глибоке розуміння політичної гри й моменту, що настає. Усе це спонукало Палія, який до того вже фактично виходив із підпорядкування правобережним наказним Гетьманам Могилі й Гришку, але налагодив співпрацю з їх наступником Самусем (Самійло Іванович, про якого буде йтися надалі і який також отримав відповідне прізвисько за перебування на Січі), стати організатором виступу проти чергової спроби скасування Сеймом 1699 року козацького військового устрою на підконтрольному Речі Посполитій Правобережжі (у документі зневажливо «козацької міліції»). Перемир’я, укладене посполитими з османами, штовхало Варшаву на відповідний жорсткий крок, який мав убезпечити південно-східний напрямок за козацький рахунок, коли на північному горизонті вже маячила нова велика війна, яка розпочалась уже 1700 року й отримала назву Північної.

Відкладені на деякий час через непевність польського становища в 1702 році все ж таки були видані королівські універсали про ліквідацію козацтва у Фастові, Київському й Брацлавському воєводствах. Скориставшись увагою корони до північного напрямку, Палій оголосив Правобережжя вільною козацькою областю. На козацькій раді за керівництва вже колишнього наказного Гетьмана Самуся, а тепер за власним формулюванням «Гетьмана українського»,  було вирішено в майбутньому провести об’єднавчу з Лівобережжям козацьку раду. Повстанці у короткий термін розгорнули на Київщині, Брацлавщині, Поділлі й Волині за твердженнями самих поляків «другу Хмельниччину», посіявши справжню паніку у польській столиці. 

Але як і за Хмельницького, козацький наступ мав зупинитися на вимогу до того нібито поблажливого до дій повстанців Московського царя, про присягу якому ще на початку повстання оголосили Палій та Самусь, на що сам Петро офіційно відповісти не квапився, маючи нібито відсторонену позицію. Здавалося, що тепер Москва вже не бажала настільки сильного послаблення свого нового посполитого союзника по Північній війні. Палій же натомість, як і до нього Хмельницький, хоча й тяжів до Московської держави й бажав її протекції, все ж неодноразово ігнорував відповідні прохання довірених осіб Московського царя про зупинення бойових дій, хоча й був учасником мирних переговорів. І навіть тоді, коли Палій отримав на власну адресу царські листи із закликом полишити Білу Церкву, змусити його це зробити змогло тільки військо лівобережного Гетьмана Івана Степановича Мазепи, яке 1704 року перейшло Дніпро й взяло під свій контроль охоплене повстанням Правобережжя. Палій хоча б і частково, але мусив підкоритися Мазепі, якому також до цього складав присягу на вірність, а Мазепа своєю чергою ще 1690 року забезпечив для жінки й дітей свого майже однолітка Палія непоганий двір на Подолі у Києві. Очевидно, що Палій та Мазепа протягом цього часу мали й інші зв’язки.

Формально Військо Його Царської Величності Запорізьке відповідно до Нарвсього мирного договору 1704 року мало за наказом Петра й за домовленістю з Варшавою вгамувати заворушення, до яких цар і Мазепа нібито не мали жодного відношення, після чого забезпечити поступове повернення буремного краю Речі Посполитій. Але там, куди ще не ступив Мазепа, Паліївщина продовжувалася і Палій був її справжнім героєм. Але й Мазепа залишався тим, на кого був знову ж таки формально покладений контроль за обома берегами Дніпра, від чого до цього він нібито намагався ухилитися перед царем. 

Деяким він увижався простим московським жандармом, який дуже швидко закликав посполиту еліту повернутися до власних маєтків, зарізавши деякі з соціальних досягнень Паліївщини й забезпечивши за кошт простого люду спокій колишньої шляхти, щоправда формально поки що під контролем Московської держави. Інші бачили у ньому великого політика й продовжувача ідей про відновлення єдиної козацької держави Хмельницького. Ще в січні 1704 року до походу Мазепи на Правобережжя Самусь очолив посольство до Лівобережжя та пробував передати Мазепі власні Гетьманські клейноди, але останній приймати їх відмовлявся, оскільки це було б порушенням Вічного миру. Але вже влітку того ж року, перебуваючи з військом на Правобережжі, він їх прийняв, включно з королівським універсалом на гетьманство, утіливши таким чином давню козацьку мрію про обобічного козацького Гетьмана. Як би там не було, але до певного часу здавалося, що фактична сила Гетьмана Мазепи росла, він бронзовів. З іншого боку таке його трохи підвішене неоднозначне правове становище на Правобережжі навпаки напрочуд вигідно підвищувало гетьманську ставку в таємних перемовинах із польським королем щодо відновлення ідеї створення Республіки Трьох Народів на засадах рівноправності її руської складової поряд із литовською та польською. 

1704 року Палія було заарештовано й через деякий час відіслано до Сибіру. Серед звинувачень на його адресу фігурували й підозри у зв’язках із прихильниками шведського короля Карла – головного супротивника Москви у Північній війні. Паліївщині було покладено край. Гетьман повернувся на Лівобережжя, але залишив на Правобережжі 3-тисячне військо, тобто повний контроль Річчю Посполитою відновлений не був.

Усе змінилося 1705 року, коли 40-тисячне військо Мазепи остаточно відійшло від попередніх домовленостей із Річчю Посполитою та за наказом Петра вирушило в напрямку Львова. На цей раз Гетьман не просто брав під контроль землі, він зокрема встановлював на них замість посполитих козацькі адміністрації. У цьому поході брав участь і тепер уже Богуславський полковник Самусь. Нові захоплені території на цьому напрямку Мазепа утримував до 1708 року, коли, послаблений без належної підтримки від Петра й значно погіршивши стосунки з Варшавою, та все ж не розриваючи таємних листувань із нею, вимушений був знову повернутися на Лівобережжя. Ненадання Петром воєнної підтримки мало змусити Мазепу повернути Речі Посполитій утримувані ним території та відмовитися від подальшої підтримки козацьких повстанців. Але Самусь, як і багато інших, не пішов за Мазепою та залишався на чолі свого полку й протягом 1708-1711 років, продовжував захищати Богуславщину.

Мазепа намагався убезпечити себе від «дружньої» відповіді Речі Посполитої, яка будь-якого часу могла прийти до повного порозуміння з Карлом чи Петром за його рахунок. Речі Посполитої, з якою він так і не зміг остаточно домовитися про Республіку Трьох Народів. Але Петро все ще не відповідав на численні листи Гетьмана належним на його думку чином, але натомість вимагав направляти нові полки на Стародубщину. Мазепа ж доповідав йому про непослух у війську, викликаний політикою здачі Правобережжя, який об’єктивно перешкоджав виконанню таких завдань. Цар уже неодноразово мав чути про специфічну дипломатичну роботу Мазепи з допитів Палія, Кочубея та інших колишніх гетьманських поплічників, спроваджених ним до Сибіру.  Варшава й Москва могли легко домовитися щодо подальшої долі Мазепи й козацької держави як такої без його відома. Сам Петро, як і до нього посполиті, уже давно прагнув реформувати, а власне ліквідувати застарілий на його думку козацький устрій за подобою власної держави самодержця. Кожної миті на Мазепу та його старшину міг чекати арешт.

Реформоване рекордними темпами московське військо Петра завдало серйозних поразок шведському війську Карла, який потрапив у політичну й економічну ізоляцію та не міг більше дістатися Москви повз володіння Мазепи, звідки за надісланими заздалегідь запевненнями самого Гетьмана він не мав чекати на небезпеку. Карл розумів, що більше не міг поповнити свої військові запаси деінде, як не в козацькій столиці Батурині. Розумів це й Мазепа й 1708 року, хапаючись за останній на його думку шанс на збереження козацької держави, рушив до північного кордону для забезпечення супроводу шведських військ до власної столиці. Проте гетьманські запаси, як і сам Батурин із його мешканцями у відсутність Гетьмана були знищені швидким ударом Московського війська. 

Козацька старшина, обурена отриманим від Карла договором про створення держави із по суті монархічною спадковою владою Князя України Мазепи (може саме тому на схилі літ йому й знадобилася молода дружина, пізньому Хмельницькому гикнулося, і Тимішу, і Юрасю теж) замість знайомої їм польської демократичної пропозиції чи вже існуючої московської протекції, розділилася. Непевною виявилася і позиція простих козаків, які не змогли зорієнтуватися в мінливих рішеннях Гетьмана. Карл і його, як виявилося, не надто надійний союзник 1709 року були розбиті під Полтавою, після чого вимушені були втекли до Бендер. Козаки Війська Запорізького так званого Низового в розпал Полтавського бою перестали слухатися Костя Гордієнка й перейшли на сторону Петра. 

У складі військ новообраного за сприяння Петра лівобережного Гетьмана Івана Скоропадського, який очолив козаків, які не погодились іти за Мазепою, у Полтавській битві на стороні Московського царя приймав участь і повернений із заслання Семен Палій, який згодом знову очолив Фастівський полк, на чолі якого й помер 1710 року вірогідно на 65 році життя.

Після прийняття Мазепою смертельної отрути його генеральний писар Пилип Орлик, обраний у вигнанні новим Гетьманом, 1711 року за підтримки Богуславського полковника Самуся розпочав новий похід із Молдови на Білу Церкву, але зазнав поразки й повернувся до Бендер. Самусь разом із сином при обороні Богуславщини потрапив у полон спільних польсько-московських військ Синявського й Голіцина. Як і Палій він був засланий до Сибіру, але згодом відпущений на волю, помер не пізніше 1715 року.

Петро проголосив себе імператором і згодом ліквідував кероване колись Мазепою Військо Його Царської Величності Запорізьке або так зване Верхове (Городове), але залишив певну автономію за Військом Запорізьким так званим Низовим, козаки якого у Полтавській битві у влучний час перейшли на царський бік. Довершила справу ліквідації останнього Війська Запорізького імператриця Катерина після того, як її владу запорізька старшина намагалася скинути, підтримавши загальнокозацьке повстання Пугачова.


Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965 р.р.) – «Мазепа», 1928-1959-1960 р.р.

Іще в Січі, о даль моя, 
Ховаючи таємні мрії, 
Йван зненавИдив Палія 
За те, що він любив Росію. 
А скільки в нім таємних мрій, 
Що він беріг в ім'я любові 
До України, боже мій! 
Тепер полковником Палій
На правім березі Дніпровім. 

«Літа, літа… Промчали ви… 
Невже рабом і я загину?..» 
А довгі руки із Москви 
Все обіймають Україну… 

«Ні, лобом не розбить бетону 
Й сказать, де наші, де чужі, 
Коли стрілецькі гарнізони 
У кожнім місті, як ножі!..»

Так думав він, а кінь копитом 
Простори рве і землю б'є 
Під вітром злякано-сердитим… 
Земля моя, життя моє! 

Іван Степанович старіє, 
Для нього це не новина. 
Його волосся й давні мрії 
Вже вкрила рОків сивина… 

«Ах, той Палій!.. Палій, Паліє! 
Тобі дорога вся ясна. 
Мені ж…» І гетьман шаленіє, 
А в серці ненависть одна. 
В його очах горить багряно 
Якийсь огонь… «Пора, пора!..» 
А кінь летить у морі трав, 
Нема кінця і краю степу. 
Од мрій не звільниться Мазепа… 
Він Кочубеїху згадав… 
В траві копита б'ють не лунко, 
Земля вже скоро буде в тьмі… 
Згадав Мазепа поцілунки 
І шепіт пристрасний у тьмі… 

«Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо… 
І так шумить гаряча кров… – 
Йому шепоче молодиха. – 
Од всіх ховаєм ми любов. 
Це – гріх, мій гетьмане коханий, 
Це гріх великий, о повір! – 
Шепочуть повні губи п'яно: 
– Мій сивоусий богатир!..» 

Давно, давно… Дочка у неї, 
Смуглява Мотря… Чи ж його?.. 
Ах, ніч! Та ніч у зір інеї 
І щастя повного вогонь!.. 

Минулих днів далекі тіні 
Ніяк не тонуть в рОків млі… 
Те щастя – айстри в дні осінні, 
Що запізнились на землі. 

А серце ниє… В вухах дзвін, 
Мов од копит, що б'ють нестримно. 
І на душі так дико й димно… 
Хрещений батько Мотрі він. 

Знов, як раніш, всі в зорях ночі, 
Останні, може, у житті… 
Йому все сняться владні очі, 
Мотрони очі золоті… 

А рОки мчать кудись шалено, 
За силуетом силует… 
Він кличе Палія Семена. 
І от шумить уже бенкет… 
Зір Палія за мури лине… 
А брови – крил орлиних змах… 
Сидить вся в золоті старшина. 
В багрянім бархаті, в шовках… 
Палій між нею, наче цвях: 
«Тут зрадою і кров'ю віє». 
Думок не глушить чарок дзвін. 
За те, що любить він Росію, 
Його не люблять, знає він. 
«Росія – щит наш од негод. 
Незборний з нею наш народ. 
А од старшини лиш халепа». 
Так дума він… І, як сова, 
На нього дивиться Мазепа 
Й вина у чарку підлива. 
Він з Палія не зводить віч, 
У них щось темне і вороже. 
Він сивий весь, як та, що в ніч 
Літа, а вдень літать не може. 
Одного помаху руки 
Було достатньо і немало. 
На знак цей дужі сердюки 
Біля Семена грізно стали… 

«В'яжіть його!» І от Палій 
У путах весь, блідий-блідий… 
«Невже кінець?.. От так халепа!..» 
«Він зрадник!» – вигукнув Мазепа.


Туман у серці і кругом, 
Як дим мутний на полі бою… 
Стоїть Палій перед Петром. 
Горять докором і журбою 
Семена очі… В них любов 
Злилася з гнівом невимовним, 
Що то спахне, то згасне знов… 
Стоїть перед Петром безмовним 
Семен… Вкраїни береги 
Далеко десь одтуманіли… 
«Дай сил мені, о краю милий!» 
Але залізом ланцюги, – 
Яка ганьба, і мука, й жах! – 
Глузливо дзвонять на ногах… 

Тюрма… Далеко ще до ранку. 
Ось перервав Петро мовчанку. 
«Так це така любов твоя!.. 
На милість не зміню я гнів!.. 
Мазепі тільки й вірю я, 
Найкращому з моїх братів…»
Петро на ліжкові сидів, 
А вищий був за Палія. 
«Тобі прощенія не знать. 
Готуйсь до кари, *** сину! 
Хотів навіки одірвать 
Ти від Росії Україну… 
Загинеш ти, як хижий звір!» – 
Не давши вимовить і слова, 
Петро, од люті весь багровий, 
Пішов. І от його нема. 
Кайдани… Туга і тюрма… 
Крізь грати зір огні вишневі, 
Як скорбні думи Палієві… 
«Там сонце світить на ріллю, 
На квіти і людей обличчя… 
Я Україну так люблю, 
Її простори бунтівничі,
Її тополі і зірки… 
О, краю мій, моє ти небо! 
Якби я довгі жив віки, 
Не надивився б я на тебе!.. 
Я все дивився б на траву, 
Що переливно вітер хилить… 
Для тебе тільки я й живу, 
Моя ти Україно мила!


Палій на каторзі. Несила 
Йому дивитись на сніги. 
І м'ясо до кісток проїли 
Йому іржаві ланцюги. 
Поміж дерев виття звірине, 
Сичить поземка, як змія… 
А десь далеко Україна 
Садами кличе Палія, 
Там, де зеленою юрбою 
Тополі зводяться увись, 
І над Дніпровою водою 
Крильми дві чайки обнялись… 

В його хатині стогне лихо. 
Там тільки сльози й тишина… 
І у зажурі Паліїха 
Сидить край синього вікна. 

До бою твоє серце звичне, 
Але чому ти був такий, 
Петром брутально і цинічно 
Утилізований, Палій?.. 
З релігії, неначе з водки, 
Ти кату ноги цілував… 
Не міг ти бути Полуботком, 
Що за Вкраїну кров пролляв. 
Віддав за неї серце щире, 
Та не пішов на чорну гру, 
Й під гострим вилиском сокири 
Не покорився він Петру. 

За те, що грав ти і програвся, 
Бо виграв лиш Петро лихий, 
А ти у монастир подався 
Свої замолювать гріхи. 
Чи ж замолив? Бо Україну, 
Не ту Вкраїну бачив ти. 
Од мрій твоїх, козачий сину, 
Лишилися одні хрести.


Все вище й вище бою гами… 
Готов і швед, і рос на все… 
Чий кінь летить перед полками, 
Кого він злякано несе? 
І як він ніг не покалічить, 
І ребер як не полама! 
На ньому велетень північний 
Летить, як світло і як тьма, 
Коли світанок пестить рожі… 
І кінь копита підійма 
І трощить голови ворожі… 
Смерть замахнулась!.. Та дарма!.. 
Петру ще жить і йти землею. 
Бо він для армії своєї, 
Неначе молодість сама, 
Хоч кров людську він лив, як воду, 
За славу РОсії в борні… 
Летить, як буря, на коні 
Любов російського народу 
Крізь канонади сивий дим… 
Шепоче він святу молитву. 
І армія іде на битву, 
В однім пориві злита з ним… 
Неначе море підпира 
Його і з ним все вище лине… 
А збоку Карла і Петра 
Вкраїнці б'ються до загину. 
Який це жах! Який це жах! 
Так розмінять могуть орлину! 
І наче стогне на ножах 
Роздерте серце України… 
Над ними круки, круки, круки 
Між ними зрад повзе змія, 
Там, де хрестилися шаблюки 
І Гордієнка й Палія. 
Палій!.. Важка рука Петрова, 
Що мов не пам'ятає зла, 
З Семена збила злі закови 
І до Полтави привела 
В цей ранок грізний і грозОвий… 
Розбіглись коні вороні, 
Шаблі розскочилися гострі… 
До січових бійців, як постріл, 
Палій підскочив на коні.

«Січовики! За кого люто 
Ви кров братерськую ллєте?.. 
Як сміли Бога ви забути, 
Кому народ продаєте?! 
Ви ж не перевертні, а люди! 
Сини мої! Чи ви зі мною?» 
«З тобою, батьку, ми з тобою! 
Змії ми голову зсічем!» 

Загуркотіло «Слава! Слава…» – 
І козаки за Палієм 
На шведів ринули, як лава. 
Неначе меч титана, дзенькнув 
Об штик ворожий у борні. 
І марно кликав Гордієнко 
Свої незборні курені… 
Його не слухали. І мимо 
Вони летіли, наче сни… 
І шведа так невідборимо 
По флангу вдарили вони 
В рішучу мить! З життям прощання 
Тут не один узнав боєць… 
Хитнулись терези востаннє 
І зупинилися.. Кінець! 
«Кінець, кінець, мої хороші!» – 
Кричить Петро до ворогів 
В зорі вечірньої пороші… 
Він мить жадану зрозумів, 
Коли упали з Карлом ноші, – 
Така зрадлива долі гра, – 
Од невблаганного ядра. 
Коли вони, як грім, упали, 
Щоб потонуть в неслави млі, 
І Січ на терези поклала 
Свої нагострені шаблі.


Мчать козаки, голодні й голі. 
Лице Мазепине, як лід… 
Під жовтим місяцем тополі 
Гіллям хитають їм услід.


«Прости, прости, Вкраїно-мати, 
Мене і спільників моїх! 
Я, мов Іуда той проклятий, 
На рідний не ступлю поріг. 

Хіба народу не любив я? 
Та в грізний час страшних негод 
Собі на горе й безголів'я 
Не зрозумів мене народ. 

Не раз за нього я молився… 
А він, а він мене кляне!.. 
І долі вітер, наче листя, 
Мене з УкрАїни жене…»


Блакитний вечір. Шум акацій, 
Немов на вулицях весна, 
А у розкішному палаці 
В покоях бродить тишина. 

Перед господарем Молдови 
Мазепа мов закам'янів. 
Він у жупані малиновім, 
Як кров, що марно він пролив. 

«Куди, куди піду од суму? 
Під землю чи в глибини вод?! 
Хіба ж я міг таке подумать, 
Що проти мене мій народ?.. 

Що він мої розіб'є мрії 
Так, як Петро чужинну рать, 
Що він ніколи від Росії 
Не зможе серця одірвать. 

А я шукав у морі броду 
І не знайшов його, о ні! 
Й навіки проклятий народом, 
Умру на рідній чужині. 

Я помилявся од любові, 
Що, як пожар, в моїх очах. 
О не розвій, молю, Молдово, 
По смерті мій печальний прах!» 

Мазепа сивий. Тільки брови 
Все ті ж у нього, як колись. 
Тепер він молиться Молдові, 
Як Україні він моливсь. 

Вони, як сестри. Що ж. Він битву 
Програв, і в серці тільки тьма. 
Прийма Молдавія молитву, 
А Україна не прийма.


«Як жаль, що серце бідне гине, 
Що мало все, поля й блакить… 
Мене б простила Україна, – 
Петро проклятий не простить. 
Які ще в світі є падлюки, 
Короно-деспоти які!» 

І він в одчаї ломить руки, 
А очі! Очі, як штики… 
Вони із люті і туману, 
Мов не приймає їх земля, 
Ті очі, що любили панни 
Колись у парку короля, 
Десь понад Віслою, де чуло 
Гілля зітхання молоде… 
О ні! Не вернеться минуле, 
Назад ніколи не прийде! 

«Тепер нічого вже не треба. 
Заснуть. Заснуть би вічним сном». 

І похилив чоло Мазепа, 
Немов налите чавуном. 
«Заснуть, заснуть…»
Чужинний вечір 
Кривавить хмари за Дністром… 
Страшний тягар упав на плечі 
Мазепі перед вічним сном, 
Що зазирав йому у очі 
Диханням холоду і ночі. 
Вже місяць вирушив у путь 
У золотій своїй обнові. 

«Я знаю, турки продадуть 
Мене за золото Петрові… 
Останні хвилі я живу». 

І сльози падають багрові 
З очей Мазепи на траву, 
Криваві сльози… Перстень свій 
Мазепа з пальця іздіймає
І в тишині уже нічній 
Із нього смерть він випиває 
Й на землю пада… Стогне гай… 
Зітхнув Мазепа уостаннє, 
І з губ злетіло, як дихАння: 
«Прощай, УкрАїно, прощай!»

Над ним у сумі голосінь 
Не никли траурно знамена. 
Одкинув він у вічність тінь… 
Він був талант, а може, й геній.


«Він інтриган», – немов вериги, 
В душі моїй слова ці злі. 
Але були його «інтриги» 
Для щастя рідної землі. 


Далекий Галац сниться знову. 
А серце! Серце у огні… 
Біля господаря Молдови 
Лежить Мазепа у труні, 
В маленькій церкві. 
Рідний край 
Одснивсь і не присниться знову. 
І турки, що взяли Молдову, 
Їх трупи вкинули в Дунай. 

Мов чути голос, що з журбою 
Слова так глухо промовля, 
Немов говорить їх земля! 
«Кісткам – і тим нема покою!»

Такий кінець, Мазепо, твій, 
Герою нещасливий мій, 
Що так любив свою Вкраїну, 
Та все ж не так, як той Палій, 
Що все простив Петру за волю, 
Як і Петро йому простив 
В ті дні кріпацтва і сваволі 
І подвигів богатирів, 
Що землю так свою любили, 
Що не злякались і могили, 
Бо мати в нас усіх одна – 
Це наша рідна сторона. 

Хай вітер віє нелихий 
І нахиля гілля дібров. 
Замолювать свої гріхи 
У монастир Палій пішов, 
Щоб домолитися до раю.
Мазепа спить на дні Дунаю. 
Над ним весна іде в похід, 
Сади вишЕнь вкриває цвіт… 


Схема

У ТЕМ-ря-ві, як ПО-гар НІЧ,
01 00 01 01
Бу-ЛА їх ЗУ-стріч ВІЧ-на-ВІЧ,
01 01 01 01
Як МІФ, – Ма-ЗЕ-пи й Па-лі-Я.
01 00 01
Для ВУХ І-ВА-на ТІЛЬ-ки ВІСТЬ:
01 01 0! 01
«При-БУВ на ДВІР по-ВАЖ-ний ГІСТЬ»,
01 01 01 01
Ма-ЗЕ-па бра-МИ від-чи-НЯ:
01 01 00 01

«За-ХОДЬ, Се-МЕ-не, ДАЙ ко-НЯ,
01 01 01 01
Сьо-ГОД-ні СПРА-ва ТО мо-Я –
01 01 0! 01
Те-БЕ у-ВА-жи-ти. Хут-ЧІШ 
01 01 00 01
У ДІМ до СТО-лу – МА-ю ТРОН!
01 01 01 01
Ли-ШЕ для ТЕ-бе – ЦЕ за-КОН!
01 01 01 01
Сам СЯ-ду ПО-руч – МА-єш НІЖ?
01 01 01 01

Сьо-ГОД-ні БУ-деш ГЕТЬ-ман ТИ!
01 01 01 01
Лис-ТИ мог-ЛИ б і НЕ дій-ТИ:
01 01 01 01
«Під ЦАР-ську РУ-ку, КУ-пу ПРАВ!
01 01 01 01
Як за Хмель-НИЦЬ-ко-го зем-ЛІ!»
00 01 00 01
Про-СПА-ли КСЬОН-дзи й ко-ро-ЛІ.
01 01 00 01
Кеп-КУ-ю? НЕ про ЦЕ про-ХАВ?
01 01 01 01

Нал-ЛЮ ви-НА, Па-ЛІ-є, ПИЙ!
01 01 01 01
До-БРЯ-че ЇЖ. Ко-РОЛЬ ще ЗЛИЙ.
01 01 01 01
Ти У Вар-ША-ві їм – Бог-ДАН!
0! 01 0! 01
У-СЯ ця ВОЛЬ-ність – ЇМ ме-ЖА.
0! 01 0! 01
Той СЕЙМ – “пар-ЛЯ-мент” ЇСТЬ ір-ЖА!
0! 01 01 01
Не де-мо-КРА-ті-я – май-ДАН!
00 01 01 01

Змі-НИ-тись ЧАС у-ЖЕ у-ПЛИВ –
01 01 01 01
Те-ПЕР Па-ЛІЙ тут МА-є ВПЛИВ!
01 01 !1 01
Пі-ШЛИ із ДИ-мом ВІД по-ЖЕЖ
01 01 01 01
Па-НИ і їх о-рен-да-РІ.
01 0! 00 01
Змар-НІ-лі СІ-рі зли-да-РІ
01 01 00 01
Жор-СТО-ко ВДА-ри-ли – ав-ЖЕЖ!
01 01 00 01

Юр-БА “сму-ТИ-ла-ся”, а Я,
01 01 00 0!
Не з ВО-лі ВЛАС-но-ї – Пе-ТРА,
01 01 00 01
За-ГО-ни РУ-шив през Дні-ПРО,
01 01 00 01
Де ЗА Хмель-НИЦЬ-ко-го бу-ЛА
00 01 00 01
Од-НА є-ДИ-на бу-ла-ВА,
01 01 00 01
Бу-ЛИ ста-ВИ, га-Ї, ви-НО,

Бу-ЛА ко-ЛИС-ка, БАТЬ-ків ДІМ,
01 01 01 01
Бу-ЛО бра-ТЕР-ство – ПО-між НИМ
01 01 01 01
Га-ДЮ-ка по-ви-ЛАСЬ кіль-ЦЕМ.
01 00 01 01
І БРАТ на БРА-та, і брех-НЯ –
01 01 00 01
Без ДУМ про ЦЕ я А-ні ДНЯ
01 01 00 01
Ще НЕ про-ВІВ, го-РІВ жив-ЦЕМ.

Аж ТУТ Па-ЛІЙ, аж ОСЬ Се-МЕН! 
0! 01 0! 01
Що ТОЙ Бог-ДАН? Тво-Є з і-МЕН
!! 01 0! 01
Да-РУ-ють ПЕР-віст-ку те-ПЕР!
01 01 00
Ма-ЗЕ-пу ВСІ кля-НУТЬ гур-ТОМ –
01 0! 01 01
Він НА го-ТО-ве з ТИМ Пет-РОМ,
!! 01 0! 01
На ВОЛЬ-ність КАП-ця-ми по-ПЕР!
!1 01 00 01

Ста-РИЙ прой-ДИ-світ, ЩЕ нал-ЛЮ!
01  01 0! 01
Си-ДИ, Па-ЛІ-є, ПО тво-Ю
01 01 0! 01
Ще НЕ прий-ШОВ о-ТОЙ “сер-ДЮК”,
!! 01 01 01
А НІ, прий-ШОВ. “Как ТЄ-сєн МІР!”
!! 01 !1 01
Цьо-ГО в кай-ДАН-ки й у Си-БІР!
01 01 00 01
Ви-НА на-ЛИЙ йо-МУ в бур-ДЮК!»
01 01 01 01

Силабо-тонічна система: перехресне римування аабввб, де рими «а», «б», «в» – 4-стопний ямб 01 без постійної цезури з чоловічим закінченням.

ID:  999496
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Політичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 26.11.2023 11:45:16
© дата внесення змiн: 26.11.2023 11:45:16
автор: Andrew Pushcha

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (210)
В тому числі авторами сайту (4) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..




КОМЕНТАРІ

12 16 hi
 
Andrew Pushcha відповів на коментар НАСИПАНИЙ ВІКТОР, 26.11.2023 - 14:27
Дякую, до речі трохи шокований, що портал автоматично зацензурував трьома зірочками слова класика, але ок
 

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
Синонім до слова:  Бабине літо
Маргіз: - Осіннє танго
Синонім до слова:  Вірний
Маргіз: - Вірний - однолюб
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Маргіз: - осяйна
Знайти несловникові синоніми до слова:  Вичитка
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Мобілізація
Юхниця Євген: -
Знайти несловникові синоніми до слова:  Рахманий
Mattias Genri: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Mattias Genri: - sliczna...
Синонім до слова:  видих
Наталя Хаммоуда: - Відди́х, зди́х.
Синонім до слова:  Вірний
Eyfiya: - Непохитний
Синонім до слова:  Вірний
levile: - Незрадливий Вірний
Знайти несловникові синоніми до слова:  Верлібр
Андрій Ключ: - Танцпро – танцююча проза
Синонім до слова:  Церата
Олекса Терен: - Обрус.
Знайти несловникові синоніми до слова:  видих
Enol: -
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Микола Холодов: - Кльова, Класна, Красна.
Синонім до слова:  Церата
Neteka: - Вощонка
Синонім до слова:  Церата
dashavsky: - Клейонка.
Знайти несловникові синоніми до слова:  Церата
Юхниця Євген: -
x
Нові твори
Обрати твори за період: