|
Я в ліжку… від чого прокинулася не можу зрозуміти, чи від слів, чи від почуттів. Помітила, що серце билося ледь швидше. Перевела подих, відкрила очі, за вікном сніг. Так, він два дні, як випав, такий гарний, білий, пухнастий, а перед очима сон, який мене схвилював, до того ж кольоровий.
Так хочу спокою, знову закриваю очі, а мені хтось немов підказує, згадай його. Якісь хвилини, перебрала всі сюжети. І вже й саму заінтригував цей сон. Чому мені таке наснилося? Та іще й все кольорове, неначе наяву. З боку на бік кілька раз повернулася та ні, треба вставати. Лип, на годиннику лише п’ята ранку. Накинувши халат, думки, так, треба дописати ту прозу, що почала, адже саме була на фініші.
Екран монітора світиться, а в мене в голові той сон, щось, чи хтось підказує, наполягає, щоб сіла написала про нього. Чому такі, дивовижні сни до мене інколи приходять? І копошаться в голові, не хочуть дати мені спокій. І ось, завершила я попередню прозу.
На кухні гарячий сніданок. Наче поспішаю на роботу, а дивний сон перед очима.
Знову тут, біля комп’ютера, магнітом тягне. Пальці самі просяться натиснути клавіші на клавіатурі, наче кудись поспішають, бояться запізнитись. Ні, не в силах зупинити цей порив душі…
Бачу широку, майже сіру дорогу, а навкруги пагорби червоно-коричневого кольору, по них видніється пісок. Посеред дороги стоїть гурт воїнів у шоломах. Який це вік, не можу зрозуміти, чую уривки мови, здається французька. Пил піднімався вище голів, до воїнів підійшло багато люду, як полонені, але не в кайданах та загороджені товстою, сірою мотузкою. Обличчя зморені, голодні очі, а весь одяг майже подертий, лише прикриває частково, на пів оголені тіла. Позаду них, теж йшла юрба воїнів.
Брудна жінка, років п’ятдесяти, зажурено дивилася на мене. Ні, я себе у сні не бачу, хтось її товкнув, з юрби вивели дівчину. Напевно років вісімнадцяти, не більше.
Мене переповнювала цікавість, відчувала, що дивлюся із захопленням.
На її плечах був накинутий плащ товстий, так, він мені здався товстим і для неї заважким. Вона під ним, аж прогнулась, він теж був весь засмальцьований. Славна дівчина, круглолиця, а очі сині, як волошки та так шкода в них сум побачила, страждання, розчарування. Русяве волосся пасмами спадало, торкаючись того, гидкого плаща. Вона, як для дівчини і не пишна, і не худенька, ледь-ледь просвічувався одяг, на персах трохи облягав. Я здивувалася, блузка, не блузка, щось подібне майки, але ж не дуже облягає тіло. Тканина біла, чи то товстий шовк та ні напевно атлас, якби ж то шовк, то просвічувалось би все її молоде тіло.
Десь здалеку чути іржання коней. Лише хотіла поглянути в ту сторону, як побачила на конях двох воїнів. Я була здивована, зацікавлено придивилася до них. Мене вразило те, що в них у руках були залізні щити і збоку на поясі висіли шаблі сховані в піхви. Вони впритул під`їхали до дівчини, силоміць витягли і посадили, до одного з них, на коня. Вона, щось спочатку кричала, я того не розуміла, а потім погляд на мене,
-Н! Ні! Я не хочу…
І тільки вслід пил, її кудись повезли.
Вже пройшла якась мить, не знаю де я та тільки бачу сонце, воно мені прямо в очі світить. А потім зелені дерева, то декілька штук, а далі ліс. А вже немов би стадіон, як по-моєму розумінні, чи то долина така величезна всю поглядом не охопити. І скрізь багато людей, обірваних, замучених і серед них воїни. Аж раптом неподалік два воїни і та сама дівчина. Один з воїнів стояв над нею з батогом, таким, надто яскраво-червоним, він відразу кинувся мені в очі. Я чую слова,
- Я наказую тобі, ти маєш до нього піти і мене не цікавить твоє бажання, хочеш ти цього, чи не хочеш.
Вона, схиливши голову плакала, на ній не було плаща. Все той же одяг, що був тоді, тільки тепер було видно сірого кольору штанці, ні то не шорти і не бриджі, більше схоже на нижню білизну в царські часи.
До того воїна, що мав бити, підійшов другий воїн, роками набагато старший, щось прошепотів йому на вухо.
А потім, єхидно посміхнувшись, голосно сказав,
- Гаразд, тебе не будуть більше бити, не хочеш до володаря, пішли до моєї спальні, я тебе заслужив!
- Ні-ні! - вона кричала в розпачі, трусила головою.
Між людей крики, штовханина, хтось одягнений в срібний плащ, який так виблискував на сонці, що ледь можна було розгледіти. Голосно, суворо промовив,
- Що тут коїться? Чого дівчисько те, чи жінка плаче?
До нього, відразу всі стали в поклоні. Лише дівчина закам`яніла, з високо піднятою головою, стояла мов статуя.
Так, йому років сорок, прикинула я. Один з воїнів вийшов вперед, знову зробив уклін, голосно сказав,
- Володарю! Це для вас на ніч подарунок та щось пручається красуня. Ми її мали помити та одягти в кращий одяг, з прикрасами, щоб прийшла до вас, як вранішня зоря.
Той, в сріблястому плащі, підійшов до неї ближче, взяв за підборіддя, заглянув у волошкові очі. Його обличчя вже не таке суворе, в очах з`явилася ніжність,
- Боїшся жінко? Чому?
Вона розставила руки, немов звернулася до Бога,
- А чи не боїшся ти гріха, він за мене тобі не пробачить.
Здивовано відійшов до воїнів, запитав,
- Хто вона?
Раптом один з воїнів, зняв з дівчини блузку.
Я бачила частково оголену спину. Не знаю, що він відчував, лише бачила його відкритий рот, з якого виднілися ледь руді зуби. Запала тиша, немов у храмі.
Вона не ховала свої перси, розставила руки й голосно закричала,
- Будете мати гріх! Хто доторкнеться до мене хоч пальцем! Я ще дівчисько, чуєте, розбещений народ і ти повелителю!
А потім гамір і штовханина між людей, які стали повільно йти вперед по дорозі.
Вже бачу дорогу, дерева в осінньому вбранні і пил піднімався догори разом з пожовклим листям, яке вітром відносило в сторону. Коней не видно, лише бачу велику, красиву карету, яка вже зупинилась, з неї вийшла та сама синьоока дівчина. Обличчя чисте, волосся розвівалося вітром. Одягнена в білу блузку з мереживом і в пишну, воланами спідницю, яка ледь торкається землі. Вона дивиться на мене прямим поглядом,
- Мені, ще довго треба блукати, щоб знайти притулок, де буде добре, де буду я вільна, як пташка, де буду жити щасливо на цій святій, Богом даній землі.
Оці слова і я прокинулася. Тепер вже виклавши все на льоту, самій цікаво, що за дівчина? Та на душі відчула полегшення. Ніби виконала свою місію. Та ятрить думка, нині важкі часи. А може в ролі дівчини моя рідна Україна? Але ж чомусь наснився мені цей дивний, кольоровий сон.
1.02.2018 р.
ID:
776534
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 12.02.2018 10:42:30
© дата внесення змiн: 19.08.2025 06:13:59
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я не вмію розгадувати сни, але чомусь мені здалося, що образ тієї дівчини - це образ нашої стражденної України. "-Мені, ще довго треба кочувати, щоб знайти притулок, де буде добре мені, де буду я вільна, як пташка, де буду жити щасливо на цій святій, Богом даній землі. " Хочеться, щоб так і було. 
