Ці думки, мов якісь токсини,
Це – нестерпні якісь сполуки,
Не запрошені на гостини,
А як просяться на поруки.
По усіх закапелках вмощені,
Навіть в зморшках – на переніссі,
Ненависні й давно вже прощені,
Які – в крапці, які – в дефісі.
Як запустиш – вже марять вічністю,
А тоді – вже позбутись й годі,
Так хизуються історичністю,
Ще й керують в моїй господі.
Мені б лиш, ненадовго в гості,
Як буває лиха сусідка,
Перемиє кістки зі злості
Й піде далі собі за свідка.
А ось віршам – завжди : будь ласка!
Уночі як розбудять – нехай!
Така мила здається пастка –
Мій Едем, поетичний рай!
Гарний вiрш, Людмило. Дуже мудро, точно ви описали здатнiсть людини складати вiршi. Дiйсно, поетам завжди приемно бути з думками наодинцi, як кажуть, "варитися у цьому середовищi".
Тiльки от може вам у 4 рядку, аби яскравiше звучало, слово "як" замiнити на "все ж" - "А все ж просяться на поруки".
Сонечко! Я бачу, що ти схвильована.. Я тобі співчуваю... Я теж знаю, що таке злі сусіди. Бути поряд з такими - значить не життя, а пекло..Постарайся знайти тут якийсь вихід заради свого здоров"я та спокою..Пиши- це заспокоює..
Бажаю тобі всього найкращого!
Надічко!Про сусідів тут немає.Це порівняння.В мене зараз дуже багато є нового і все творчі видумки.Не схвильована,а списана.Дякую тобі за добре серце.Удачі!