Про сокровенне… Одне життя… Та хочеться прожити
його, неначе – сім, а не одне.
О, як тоді бажання помирити,
коли одне поперед іншим жне
не «трин-траву», а спілу всмак пшеницю,
що так щедротно стелить щастя шлях,
коли кругом – прості та милі лиця?..
Й твого кохання зіронька зійшла…
Буває, вдвох. А все життя – у роздріб…
І по́гляди – навкіс, не в паралель.
А можна ж – разом, слід-у-слід до гробу,
одне життя: ти – лада, а я – лель!
І процвітає поміж нас безлюб’я,
й не знаємо – для чого живемо…
А треба б так, як вміють це голуб’я:
лебедість на могилу кладемо…
Виною, певно, є недосконалість,
з якою ми у мирі повсякчас…
А треба б тут... нам потрудитись малість:
любов не терпить ледаря гримас!
Любити – значить повсякчас трудитись:
навчився сам – друго́му передай!
Ми на Землі для того, щоб учитись…
І щезне зло,
й розквітне справжній рай!
09.01.2017
Глибокий філософський, повчальний твір, Олексо...Гарні думки висловив, життєві...Та, на жаль, не всі цінують це святе почуття, а, можливо, просто Бог не наділив їх цим безцінним Даром...Любити іншого - це непросто, треба мати талант терпіння і вміти пробачати... Хай тобі щастить!!
Дякую за такий змістовний твір!
Зачудована вашим твором, Олексо! Не знаю, можливо я і неправа, чи то мені лише здається, та нині у людей любов мілка, і не завжди іде від серця. Але ж Любов це диво з див й Любові треба теж навчиться!..