У чому можна звинувачувати мене?
У чому можна вважати
мої почуття вищою акторською грою?
Коли
Я справді вже
Не почуваюсь в’язнем
Пам’яті.
Принаймні,
Хотілось би так вважати
маленькі вибухи моєї свідомості
могли б знищити увесь світ,
та навіщо мені руйнувати цю красу,
котру
сотворили не для людського розуму,
і навіщо мені бути божеством
в божестві?
Навіщо нуртувати вихори, здірявлювати
гидкими сумнівами минулого свій
сумнозвісний спокій?
Навіщо?
Якщо я можу усе це покинути,
зачинивши на міцний замо̒к?
Найкраще я пам’ятатиму,
а найгірше розчиню у теперішності,
інших варіацій не буде,
й не було
Просто не сердись на мене,
адже я відчував доти,
доки
мене не віднесло
у вичікуваннях
течією,
котру зумисне обрав
на орбітах недалеких планет
зостались далекі подорожування –
та вони вже не мої.
Геть не мої.
