що треба усім цим істотам
від мого кишенького ліхтаря?
Це ж лише світло,
а не психіатр,
котрий прибере сумніви
із запахом крові
чи сірки у вухах
на радісних вістях
вістря ножа –
проштовхни
усю злість
діркоголових
милий,
любий
поштаре,
я вже,
мабуть, зачекавсь
у цій кареті
недопоглинутих
спогадів
я вже як тут,
так і там
побував –
на розірваних ланцюгах
онтологічного знеособлення
не жартуй зі мною так,
поштаре:
адже
усі автобуси з посланцями
поганих вістей
я підірвав,
і, знаєш,
їхні голови,
як птахи пролітали,
не звернувши
градуса
підсмаження,
не скуштувавши
навіть
дешевого
алкогольного
симбіозу
разом
з філософією звичайного схожого
що ж я мав на увазі?
Коли
у сні кричав :
десять чорних бетонних конструктивів
у ваші горлянки,
кляті нездари й заздрісні пики!
що ж я мав на меті?
Kоли стріляв у собаку,
котрій забажалось мене вкусити?
і тільки серце сповна блювало,
відповідаючи механізмам
супротивної любові,
та, й
язик у горлі стряг, наче вітрова рушниця
похилого відмінку здурілого вартового.
І я зрозумів: сталої відмінювання немає.
Адже все рушає й руйнується
під впливом змінного масиву
І коли я розлютив вороння у небі
Своїм глухим гачком крику
До мене дійшло ще одне розуміння:
Що у мені цвіте вигадана могила
Народу,
Котрого наяву не існувало
Й жодного семіотичного подиху й руху
Наче й завжди у цьому просторі
Існувало стале поняття кола.
