В моїй душі щось голосно сіяло,
Шукаючи виходу у світ.
Нарешті вийшло, і пропало,
Залишивши лиш в тумані слід.
Воно так гучно вже вищало,
Що почути міг би і глухий.
Але його було замало,
Щоб розбудити тих, хто спить
Відкрити очі тому,
Хто дума що він зрячий.
І зняти страшну втому,
Від сну, що з нами плаче
Плаче десь в душі глибоко,
Бо знає, що смуток нам несе.
Але нав\'язливі ідеології,
Тримають в таємниці це.
Не треба вічно нам боротись,
Шукати собі ворогів.
А краще все ж таки проснутись,
А не ганятись скрізь сліпим.
