Доки повітря тліє живими ранами
я буду мовчати ковтаючи сепію
твоєї настінної вологи
в твоїх ногах загубився продірявлений рай,
янголи повилітали чорними рваними соборами,
я втратив колір і сніг поміж губ,
розсипався болем.
сині сині очі наповнились озиминою,
я закопав свої спогади,
разом з твоїми фіксаціями та озвірілими
вітальнями,
я впав, поступившись голосам з пеклу,
і нація інків у котре напала на мої
станції.
я загубив листи з прощенням від бога,
і тепер просто нікуди поспішати,
адже зерно потрібно відгороджувати
від диких рослин,
щоб воно проросло
з щиросердям
адже дно, де можна заночувати потрібно знайти,
адже спокій спокусою шурхотить на твоїй голові,
твоє волосся замінило вологу землі,
я не можу так просто його втратити
поміж зубами рештки собачої їжі
знітилась перша пора,
знітилась перша жінка,
що так не була схожа на твою матір,
її чорне як степи волосся,
закрило мені шлях до сонця
і я більше не плачу за сніданки
і я більше не плачу в піднебіннях
цієї кімнати.
Іскриться твій сон,
а плечі огорнені полум’ям
пройдешнього літа,
цих грудей більше не доторкнеться
жоден з янголів,
цих грудей не доторкнеться
вітровий птах
адже повертатись до втраченого
це поганий знак.
Повертатись до втраченого
значить позбавляти кінцівки
ледь ще теплої шкіри.
