Ото був струс!
Сидіння затремтіли
від переляку тих, хто чув той крик.
Хотіли
поглибше в землю влізти, щоб не чути,
не дихати,
не бачити,
не бути в залі тій, де грім гримів,
і блискавки шмагали,
і до землі тісніше притискали
лауреатів премій, піснярів
спланованих років і п’ятирічок.
І тихо хтось прошепотів:
- Він мрець. Ти чуєш, куди кличе –
до могили, -
і щосили у плечі втиснув голову.
А він лише просив піднятись
тих, хто не хтів
по виклику московському з’являтись
на п’єдесталах слави і кривлятись,
вдаючи з себе світочів культури,
На задні лапки смішно так ставати,
і танцювати, танцювати, танцювати...
Тоді тихенько злізти і лизнути
чийсь зад чи руку на прощання,
обминути каміння гостре і тверде
і на пісочку своїм онукам збудувати хатку.
- А він хоче,
він прагне смерті!
Божевільний! -
так мовчки зала просичала,
зі страху трохи скавучала
й благала милості.
Та милості не буде!
Він – божевільний! А вони – то люди,
зацьковані, залякані, брехливі,
хохли слабкі.
А він – волання сили,
затиснутої в межі слів
і в довжині рядків.
Ось він стоїть.
Він мрець, худий, стрункий.
Мовчить.
І лише очі промовляють –
тихі слова карають
тих, хто не вмів,
не жив,
не прагнув,
не хотів.
- Ми всі живемо. Ми всі помремо.
Й усі це знають.
Чому ж ви так вчепились за своє
стражденне існування?
Вже конають
ваші кишки і мозок
від надміру гіркої,
якою ви рятуєтесь від волі
і власного життя.
А ваші ролі не варті тухлого яйця.
Ви не помрете – зникнете безслідно,
зіслизнете, згниєте. І вже видно
сліди гниття в ваших зіницях
і вустах.
І бачив я, як не один вже птах
на курку обернувся, щоб нести
зручні смачні кругленькі яйця,
а хвости здавати на подушки.
Я не служка!
Моє ім’я Василь, що значить “цар”,
що значить, я - володар,
і мій дар – собою вільно володіти
і вмерти так, як захотіти.
А тих, хто рушить вслід за мною,
я, слухаючи їхню волю,
всіх оберну на смолоскипи.
І запалає світ!
Щоб раптом хтось не спалахнув
від того погляду, його
загнали в вічну мерзлоту,
мовляв, снігами ми оту
жарину швидко захолодим,
а всім напівгнилим колодам
дамо можливість далі гнить.
І він помер. Так, як хотів.
Але в якусь незнану мить
зірвався з неба і пірнув
у хащу душ. І ось загув
в кількох місцях живий вогонь.
Він буде там. Він буде жить.
Він буде рвати і палить
серця, застояні від
некористування.
Ото був струс!
Ото наш Стус!
19.08.2000(яблучний спас)
ID:
296887
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 30.11.2011 01:01:47
© дата внесення змiн: 30.11.2011 01:01:47
автор: Розбишака
Вкажіть причину вашої скарги
|
