Львів. Вечір нарешті вступає в повну силу. Ліхтарі загораються один за одним,кидаючи сюрреалістичні тіні на золотаву бруківку...Фонтан перед Оперним сяє діамантами крапель. Він самотньо бреде по вже нічному місту,і лише ліхтарі кидають м’яке світло на помираюче листя. Скоро вони всі лежатимуть під ногами перехожих,яким начхати на красу...Різкий спалах світла дарує безсмертя листку. Тепер його красу побачать всі. Фото з душею Осені даруватиме насолоду всім,хто відкритий для цього...
ЇЇ погляд дивився з фонтану,її посмішка чарувала його,чистим кришталем звучав її сміх,її поцілунки він ловив у дотиках бризок,що дражливо лоскотали його щоки.. Її посмішка звучала в його голові,а для щастя не вистарчало дрібнички...Його роботами захоплювались сотні тисяч,а він захоплювався нею...Це було природно.
Новий спалах дарував визнання листю і вітру...Вона читала його фотографії,і навіть не здогадувалась,що в цьому шматочку неба він увіковічив її красу. Що в цих бризках фонтану,красою яких дивувались, він бачив її сміх. Що в цьому вітрі,який кружляє в шаленому танці із опалим листям він бачив лише її обійми...Вона стоїть біля його робіт,і не бачить правди. Ніхто не бачить душу фотографій. Його душу...
«А для щастя треба так мало» подумав він,приймаючи її привітання...І дружні обійми...
