Роні споглядав пейзажі за вікном та вкотре вирішив порушити тишу в салоні авто.
А знаєш, крихітко Мел? Я теж колись кохав… Так, по-справжньому. До останнього подиху. Це справді - неймовірне почуття. Коли її сміх зачаровує, а посмішка, дивовижним чином, надихає жити і боротись з усім світом. Коли здається, що ти можеш зрушити гору з місця. А коли тримаєш її за руку - кров пульсує в жилах, у скронях гуде, а серце - птах, який б'ється об сітку клітки, але не може вилетіти назовні, бо лиш поламає свої крила та просто піде на корм домашньому котику. А ці очі, це щось надзвичайне… Коли відчуваєш на собі її погляд, але впіймати ти його не можеш, бо погляд свій відводиш в інший бік. Чому? Та тому, що якщо ці погляди зустрінуться, то напруга буде настільки сильною, що в сусідських будинках просто раптово зникне світло. І як їм тоді це пояснити? Коли розмови тривають до сходу сонця, і наче й тем для них немає, але зупинитись першим ніхто не наважується, не хоче. Коли захід сонця крізь її волосся настільки неймовірний, що дихати вже неможливо. І в той момент ти не хочеш абсолютно нічого, крім одного - щоб час зупинився і просто застиг мов крапля живиці на стовбурі древньої сосни, з якої через тисячі років вправний майстер-ювелір виготовить прикрасу для весілля молодої принцеси, а її краса від того засяє ще яскравіше. А кожна нова зустріч з нею - як чергова пригода з роману 19 століття. Наче і не планували, але кожен робив свій максимум для обміну поглядами та короткими репліками. І запам'ятовуються вони на все життя О, Меланія! Якби ти тільки знала як це все прекрасно і важко водночас.
Рональде! Та ти поет! Зовсім не очікувала від тебе такої романтики. Невже ти таке відчував? Таке гарне поєднання романтичних епітетів та порівнянь.
Так був у мене період в житті, коли довколишній світ сприймався у яскравих фарбах. Втім, я і зараз його сприймаю так, але просто фокусуюсь на інших речах. І тебе таке колись чекає, крихітко. Ніколи не можеш бути впевненою коли твоє сприйняття світу зміниться на краще і кохання розіллється по твоєму тілу та заполонить твої голову і серце.
Не можу з тобою не погодитись, Рональде. Дійсно все в житті можливо…
Додж Магнум продовжував везти парочку все далі і далі. Шосе тихо шуміло під його колесами. Пейзажі за вікном змінювалися немов старі діафільми з сюжетами народних казок, які вправний батько показує своєму синові на стіні вітальні, аби той поскоріше заснув. Ще один звичайний день добігав свого природнього кінця, мешканці міста Провіденс поспішали завершити всі свої незавершені справи.
Розділ 4
Майкл був дуже розлючений в ту мить, коли потрапив у свою квартиру. Вона була вся перевернута догори дригом. Речі були порозкидані. Обірвані шпалери звисали додолу безформенними гірляндами. Посуд на кухні був більше схожий на осколки від саморобної вибухівки. Люстра висіла на рівні зачіски і рясно сипала іскрами. А через розбите вікно посвистував прохолодний вітер, підіймаючи майже нові тюлі до рівня люстри. Це все вимальовувало не зовсім приємну, і скоріше навіть, жахливу картину дійсності. Вже не перший раз Майк бачив подібне і це його зовсім не дивувало. Навіть навпаки, цього слід було очікувати. Адже неможливо отак взяти і примусити дику кішку оберігати житло від гризунів і сидіти постійно в хаті, з часом вона просто нападе на так званого господаря і роздере йому обличчя і руки. Чи запрягти у воза антилопу. Ну це ж просто смішно. Чи не так? Натомість Майклу було геть не до сміху. Він розумів, що ціла епоха його життя добігла свого очікуваного та передбачуваного кінця. Довго ж він запрягав антилопу та вчив манула розбиратися у мишах та щурах, поки той приводив до ладу своє неймовірно пухнасте та густе хутро.
Господар цієї квартири - неймовірно цікавий чоловік. Художник в третьому поколінні, успішний підприємець, член команди з вітрильного спорту Courageous (котра була неодноразовим переможцем Кубку Америки), почесний громадянин міста Ньюпорт та просто хороший тридцятишестирічний чоловік - Майкл Стівенс. Високий, фізично гарно розвинутий, кмітливий та з хорошим почуттям гумору.
Він був, можливо навіть, занадто хорошим персонажем для такого пересічного та несправедливого роману як оцей, що мій покірний читач чомусь і досі ще продовжує читати. І, може, взагалі не варто його було відправляти сюди, бо доля нічого хорошого йому тут не принесе, а навіть навпаки. Проте, вже доволі скоро, в думках у іншого читача (або скоріше - читачки) з'явиться цілком справедливе та логічне питання, щодо розтрати свого безцінного життєвого часу, який продовжує висипатися немов білий річковий пісок у величезному пісочному годиннику, котрий обов'язково буде перевернуто. Але тоді вже ці білі піщинки будуть сипатися для зовсім іншої читачки зовсім іншого роману…
Отож, Майкл і досі ошелешено стояв серед своєї власної квартири на третьому поверсі у середмісті Ньюпорту і думав: “А невже? Невже його нарешті осягнуло розуміння цілковитої безглуздості запрягання антилопи-манула для знищення домашніх гризунів? Марне витрачання сили, грошей та безцінного часу для досягнення якихось примарних цілей, яке тривало останні кілька років”. Так, дійсно, дивлячись на ступінь залишеного безладу в квартирі, голову навідала цілком очевидна думка - вона вже ніколи не переступить поріг цієї квартири. Вона пішла і залишила після себе лише спалені мости. Її звали (хоча яка вже й різниця) Габріела. Вона посміла бути одночасно і сенсом Майклового життя і його найбільшим розчаруванням у прекрасній половині людства. Бразилійка за походженням. Батьки-мігранти вже тридцять років як проживають у штаті Род-Айленд та важко працюють заради майбутнього своєї єдиної донечки. А вона - гаряча егоїстична натура, яка закрутила Майкову голову своєю латиноамериканською пристрастю. І його дійсно, закрутило... Закрутило аж на п’ять років. Увесь цей час їхнє сімейне життя було схожим на один з серіалів - то з головою занурювало у гаряче кохання, то розкидало по квартирі усі речі, а господарів - по різних кінцях міста, то своєю розлукою змушувало вити вовком від самотності і шукати зустрічі (хоча б випадкової). Всяке бувало. Але схоже на те, що остання їхня суперечка перейшла усі можливі особисті межі та кордони і стала останньою. Чи засмучував Майкла цей факт? Скоріше - ні. Адже доволі важко будь-якому чоловікові переживати складні емоційні потрясіння. Емоції - справа більш жіноча. Навпаки, наш герой відчував певну свободу, яка зможе відкрити для нього нові життєві горизонти. Чергова сторінка книги його життя була вже остаточно перегорнута масними наманікюреними пальцями в кількох каблучках, які відблискували яскравим світлом від останніх променів червневого сонця, що вправно світило на берег атлантики. І ось цей звук перегорнутого паперу старої сторінки у світлі золота відблисків на стелі були для Майкла початком нової, ще поки порожньої, сторінки.
Під пісню “Love is like oxygen” популярного гурту Sweet життя потроху набирало нових сенсів. Квартира на четвертому поверсі у місті Ньюпорт вправними руками господаря поволі оклигувала, переналаштовувалася під світле майбутнє і приводила себе до ладу немов стара вівчарка, яка щойно вилізла з води - швиденько обтріпалася та вже поспішала вилизувати свою густу і мокру шерсть. За тим, що колись було вікном квартири, починався дощ і від того люди на вулиці трохи скоріше, ніж завжди, прямували до своїх осель, аби зайнятися своїми хатніми справами. Вулиця впевнено порожніла…
ID:
1063279
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Романтичний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 30.05.2026 08:46:33
© дата внесення змiн: 30.05.2026 08:46:33
автор: тихенький хлопчик
Вкажіть причину вашої скарги
|
