(або вага однієї стрілки)
Щороку в кінці березня я відчуваю себе жертвою пограбування планетарного масштабу. Хтось підступно заходить у мою спальню і нахабно викрадає найдорожче – годину мого безцінного сну. Мені говорять – це для економії електроенергії, але поки що я економлю тільки на власному здоров’ї, особливо здоровому глузді.
Мій внутрішній годинник у цей день нагадує старий металевий будильник тих часів, коли моя прабабця була ще дівкою. Водночас, складається таке враження, що до цього дзиґаря хтось помилково засипав добру жменю кварцевого піску: він тріщить, смикається і відмовляється визнавати нову реальність. Смартфон перевівся сам, мікрохвильовка без будь-яких ексцесів перейшла на часовий пояс Токіо ще до світанку, а настінний годинник я взагалі боюся чіпати, аби не порушити хитку рівновагу всесвіту.
Але знаєте, кому зараз реально важко? Хлопцям у Стоунхенджі. Ви тільки спробуйте уявити той масштаб марудності!
Це нам нічого не вартує – провів пальцем по екрану телефона і готово. А там!. Друїди збираються в коло, плюють у долоні і, натужно крекчучи, намагаються ломами підважувати багатотонні кам’яні брили та сунути їх на інше місце.
– Кіане, куди ти його цуприкуєш?! Сказано ж – точнісінько на десять із половиною градусів праворуч, аби у час літнього сонцестояння наше рідне світило влучало своїми благодатними променями прямісінько у відведений для цього отвір!
– Та ну його, той літній час, а заодно і зимовий – витирає той дебелою рукою спітніле чоло, спираючись іншою на сарсен. – Навіщо їх взагалі поставили? Давай восени скажемо, що це був кельтський національний арт-об’єкт, який уже морально застарів!
– Ага, і замісто каменів запропонуємо повісити яскраві повітряні кульки, пофарбовані у кольори англійського прапора, – не без єхидства зауважує Тіан.
– А то мені уже по саме нікуди набрид цей крутий фітнес: щоразу пересувати вівтар, коригувати кут падіння тіні від П’яткового каменю, а вже возитися з підковами... І все це заради того, щоб якийсь турист двічі на рік, рівно о шостій ранку, сонно пробурмотів: «Ой, дивіться, як точно древні все розрахували!» – продовжує вести своє пелехатий напарник. – Уявляю, як наші попередники щовесни та осені згадували їх добірною ірландською лайкою перед кожним таким «переведенням стрілок».
– Та чого там, всього кілька десятків тонн туди – і цілих пів року відпочивай, кілька десятків сюди – і знову вільний, – ледве скривив посмішку на своєму розпашілому обличчі Тіан і зморено присів на свіжоприм’яту смарагдову траву.
Тож наступного разу, коли будете намагатися відірвати голову від подушки у день переводу стрілок годинника, згадайте бідних друїдів. Їм сонце точно не вибачає запізнення, а роботодавець – тим паче! А ми що? Ми просто походимо тиждень як зомбі, поки ті каменяччя Стоунхенджу в нашій голові нарешті не стануть на свої місця, і в найближчі пів року – ніяких проблем. Я маю на увазі – зі стрілками.
29.03.2026
ID:
1059945
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Гумористичний
ВИД ТВОРУ: Білі вірші
ТЕМАТИКА: Вірші поза рубриками
дата надходження: 29.03.2026 15:22:50
© дата внесення змiн: 29.03.2026 21:48:27
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|
