У лісі жив самозакоханий пеньок.
Зарозумілим був, усі йому не ок.
Береза поруч надто говірка,
Все глузував із дзенькоту струмка.
Плече постійно муляють гриби,
Дуби куйовдять молоді чуби,
Дратують і нагадують про вік.
Влаштовують людиська тут пікнік.
І дощ косий, і сонячне тепло
Не до смаку, наморщивши чоло,
Ганяв мурах, метеликів та мух.
Й від злоби так щодня помалу трух.
Лиш він один був вартий похвали,
В пихатості його роки спливли.
І не було прощань, гучних промов і сліз,
Зітхнув з полегшенням старий та мудрий ліс…
Коли увесь довкола світ чомусь не ок,
Корчуй з душі самозакоханий пеньок.
