Вже пахне тужливою осінню в розпалі серпня,
життя день за днем по собі залишає сліди…
Гублюся у власних думках, безкінечно-нестерпних,
та все ж намагаюсь топити прадавні льоди.
Я йду, мов навпомацки, крок за невпевненим кроком,
як той самурай: маю шлях, але геть без мети,
без планів, стратегій чітких, без кінцевого строку…
Та вічно дивуюсь, як легко вдається знайти
між сотнею щирих бажань починити несправне –
лиш страх навпаки розвернути усе шкереберть,
у спробах зламати все те, що будоване здавна, –
приховані шанси невмисно зламати себе.
Тому відчайдушно хапаюсь за власне стремління
йти далі. Хоч скільки було б на шляху спотикань.
В бажанні пізнати секрети «себерозуміння»
і вивчити кожну свою недосліджену грань,
навчитись ділити цей світ на дрібне і важливе,
втішатися щастям і гідно приймати свій біль.
А поки цей серпень вже осінню пахне тужливо
і дні залишають примарні сліди по собі…
17.08.25
Надзвичайно гарно. 
