13.1
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Побачив ще по той бік сподівань.
Пора б усі рукописи згорнути,
Уникнути прихованих завдань.
Жорстокий ворог, морок «пресловутий»,
Наказує мені залізно: «Встань!»
В руках моїх сокира. Рубонути
Готовий без затримок та вагань.
Чому ж душа стискається повільно?
Невже готує доля знов сюрприз,
Що допоможе стати дуже сильним?
Давно пощезнув колір давніх рис.
Підкорений неначе, ніби вільний,
Розгледів і крокую зверху вниз.
13.2
Розгледів і крокую зверху вниз.
Немає меж глухому підземеллю.
Вже подумки давно себе загриз,
Життя іде по колу. Каруселлю.
Юрба щось кволо бубонить під ніс
Та пахне приторною карамеллю.
Не видно під дощем болючих сліз.
А сперечатися – чолом об скелю.
Пишу сонет. Ще б знати – він кому?
Собі. Бо треба душу трусонути,
Інакше кину серце у пітьму.
Кордон довіри світом перетнутий.
Хіба ці хибні правила прийму?
Беззвучність боляче скувала груди.
13.3
Беззвучність боляче скувала груди.
Мовчу, неначе той самотній вовк.
Питала в мене: чи я є верблюдом?
Доводив щось, а потім вже замовк.
Колись хотіли вдарити, вщипнути,
Перетворити на слухняний шовк.
Хотілося лишитися почутим!
Листок останній восени пожовк.
Нове життя за обрієм чекало,
Забулась важкість зібраних валіз,
Дурних людей надумане лекало.
Спостерігаю тиші бенефіс.
Зоря червона спокій відібрала,
Не чую скрипки ніжної каприс.
13.4
Не чую скрипки ніжної каприс,
Порвалися тонкі, чутливі струни.
Оркестр хоча й відчув, та переніс
Удар у серце скрипаля гарпуном.
Суспільство перед камерою: «Чіз!»
Сміється, уявляючи лагуну
І океан, який усіх поніс
До берегів, зігрівши теплим струмом.
А я в болоті темному живу,
Давно благого спокою позбутий,
Свій спогад поховав про рандеву.
І де повітря свіжого вдихнути?
Збираю, ніби скошену траву,
Понівечені рими, вірш забутий.
13.5
Понівечені рими, вірш забутий
Хіба зі мною, втомлені, заснуть?
Я їх, можливо, й зможу осягнути,
Щоб зрозуміти остаточну путь.
Тут жалюгідне ствердження – роздуте,
Поради безкоштовні всі дають.
Собі кажу: «Дивись, не переплутай!»,
Проходячи крізь небезпечну ртуть.
Вже висновок зробив для себе вірний:
Моя стихія – це осінній ліс,
Беззахисний, слабкий, багатомірний.
Ще пам’ятає милий шлях навскіс
Сонет крихкий та майже ювелірний,
Колись давно прочитаний на біс.
13.6
Колись давно прочитаний на біс,
Записаний у зошиті старому,
Мій вірш немодний головне доніс…
Звучатиме він вдруге? Невідомо.
Збіговисько глибоких темних криз.
Знайомі – віднедавна незнайомі.
Хіба моє бажання – це каприз?
Мовчання. Тільки звуки метроному.
Мелодію награє клавесин,
Музичний вечір хочу розтягнути…
Здається, я в кімнаті не один…
Розквітнуть, як раніше, жовті рути.
Проникливість моїх старих світлин
Сьогодні неможливо вже відчути.
13.7
Сьогодні неможливо вже відчути
Журбу розкритих широко зіниць.
Панує фальш, розбещеність надута –
Беззбройна щирість падатиме ниць.
Якби ж таємне світло увімкнути
М’яких зірок, небесних захисниць,
Вітання відрізнити від облуди,
Забути маячню усіх дрібниць!
Чому на це ми вчасно не спроможні?
Як відшукати в океані мис,
Де з музою поговорити можна?
Старенький зошит під дощем розкис.
«Відлюдник» та «Поет» - слова тотожні.
Рядки колишні – найдорожчий приз.
13.8
Рядки колишні – найдорожчий приз!
Хто знайде їх, той – обраний! Щасливий,
Але відносно. Світ над ним навис,
Його рятунок – музика журлива.
Життя навколо – з совістю врозріз,
Недосконале та несправедливе.
Зітхає Ерос. Плаче Діоніс.
Неначе флюгер, принципи мінливі.
Ще можна зупинити механізм,
Що множить недалекість норовисту
І знищує прозорий альтруїзм.
Знов пропускаю захід урочистий!
Я зневажаю штучний футуризм!
У серці бережу осіннє листя.
13.9
У серці бережу осіннє листя
І лавку дерев’яну впізнаю.
На ній – дитинство світле, променисте,
Душа співала майже, як в раю.
Чекає вже весну похмуре місто,
Я теж такий зажурений стою.
Велика чаша спогадів барвиста
Поглине ще одну мою сльозу.
Ось бачу поблизу трамвайне коло
Та цілий ряд трамваїв рятівних,
Вони, немов танцюють фарандолу!
Минуле – сховище думок благих.
Вперед крокую без натхнення, кволо.
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх!
13.10
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Палке цвітіння, клени та берези.
Колони днів у сорочках нових
Проходили шляхетним полонезом.
Відтінками світанків неземних
Ця благодать була, мов антитеза
До всіх нахабних, шкірою товстих,
Безсовісних, невдячних, нетверезих.
Двобій одвічний правди і брехні.
Хто розбере – то ролі чи артисти?
Змішалися з веселими сумні.
Накрило небо вечором-батистом.
Зустріну скоро спогади нічні –
Намолені мої сільські обійстя.
13.11
Намолені мої сільські обійстя
Заполонив тепер чортополох.
Я пам’ятаю вишню темнолисту,
Поля, де кукурудза та горох.
Вузенькі вулички, ліси тернисті
І гойдалку, цю забавку для двох.
Садочок тихий в яблучнім намисті,
Комах дзижчання, солов’їне «тьох».
Пейзажі залишилися позаду,
Безмежне літо квітів осяйних,
Прихована юнацька серенада.
Колись давно стрункий кларнет затих.
Зима з весною почала нараду.
Те саме бачу й зараз. Дивний збіг!
13.12
Те саме бачу й зараз. Дивний збіг.
Як ще тоді калейдоскоп фантазій
Далеких, недосяжних і смішних,
Щоб наплювати на усі накази
Перевертнів хоч хитрих, та дурних.
Керують світом ледарі наразі.
Багато слів образливих, гірких
Лунають після сорому оказій.
Свята любове! Ні! Ти не помреш!
Бог в поміч! Сонцем, вітром, падолистом,
Бо доброті твоїй немає меж!
Вже березень! Готуй своє намисто!
Я вірю: задля мене збережеш
Часи, де існували мрії чисті!
13.13
Часи, де існували мрії чисті,
Лягли на серце каменем важким.
А демагоги пафосні й речисті
Зв’язали душу хомутом тугим.
Прийшов у світ самотнім піаністом,
Крокую навмання шляхом вузьким.
Хижак зустрівся злий та пазуристий.
Невже мені надалі жити з ним?
Озброївся останніми думками,
Зненацька – перемога! Я відбіг.
Ось раптом зупинився біля брами.
За нею – місто злодіїв, сквалиг.
Але побачив: синю панораму
Висвітлює зелений оберіг.
13.14
Висвітлює зелений оберіг
Моє майбутнє римою палкою.
Там розмаїття квітів лугових,
Якими шрами я свої загою.
Багато буде липнів запашних,
Моя душа наповниться весною.
В повітрі безліч запахів п’янких,
Всі двері відчинятиму з жагою.
А поки заважає світлофор.
Червоне світло, чорні пересуди,
Мелодію пронизує мінор.
Ваяє маску скульптор Бенвенуто.
Приймає долю фаталіст-актор –
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди».
МАГІСТРАЛ 13
Дорогу від «Ніколи» до «Нікуди»
Розгледів і крокую зверху вниз.
Беззвучність боляче скувала груди,
Не чую скрипки ніжної каприс.
Понівечені рими, вірш забутий
Колись давно прочитані на «біс»,
Сьогодні неможливо вже відчути
Рядки колишні – найдорожчий приз.
У серці бережу осіннє листя…
Свічки каштанів! Пам’ятаю їх,
Намолені мої сільські обійстя.
Те саме бачу й зараз. Дивний збіг!
Часи, де існували мрії чисті,
Висвітлює зелений оберіг.
ID:
1044761
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Сонет
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.07.2025 01:03:11
© дата внесення змiн: 31.07.2025 01:03:11
автор: Артур Дмитрович Курдіновський
Вкажіть причину вашої скарги
|
