7.1
Надія, непомітна сіра миша,
Ховається від злої сарани,
Бо світ навколо сильно погрубішав,
Все менше віри. Більше сивини.
Оглухнути. Принаймні, так зручніше,
Коли лише плювки та стусани
Зробили справу. Діамант мутнішав,
І, мов знущання, крик: «Давай! Зміни!»
А що, як залишилися джерела
Забутої прозорої води,
Де оживають згадані новели?
Чи є ще не спаплюжені світи?
Дощем співає осінь a-capella?
Вбрання змінити хоче назавжди.
7.2
Вбрання змінити хоче назавжди
Сувора доля, наче та чорниця.
Дістатись важко світлої мети,
Коли той шлях нікуди не годиться.
До здійснення усіх бажань дійти,
Ковток зробити чистої водиці.
Під час цієї вільної ходи
Згадати, хто ще досі – славний лицар.
Чому ж довкола – спека від вогню,
А небосхил помітно почерствішав?
Одне питання: як тепер вчиню?
Ці небеса на дощ – усе щедріші.
Приймаю я один сумну стерню,
Хоч зараз невловимим бути ліпше…
7.3
Хоч зараз невловимим бути ліпше,
Відлюдника помітять майже всі.
Та кожний з них так різко похмурнішав,
Такий контраст в усій його красі!
А доленосна зустріч – це пізніше!
Світанок вже танцює на росі.
Промінчик сонця впевнено жовтішав,
Обличчя показав. Проте, не всім.
Як ще далеко скупчення ідилій!
Воно – десь там. То що іде сюди?
Хіба дарма творив поет Вергілій?
Єдиний вихід – навмання піти.
Коли заплакав одинак безсилий,
Таємний голос шепотів: «Зажди…»
7.4
Таємний голос шепотів: «Зажди!
Фантазія, що кольору блакиті,
Тебе врятує знову від біди!»
Та й теплі днини, сонечком зігріті
Співають хором: «Все! Сміливо йди!»
А промінці в прозорім фіаніті
Ведуть далеко. Знати б ще, куди!
То тільки загадки, з надії зшиті.
Прокинувся… Здригаюся чомусь…
Зима крокує. Серцю – найскладніше.
Собі зізнаюсь чесно: я боюсь!
Слова зі сну доносяться дзвінкіше,
Сказали так Бабуся і Дідусь:
«Не спалюй книги! Збережи всі вірші!»
7.5
«Не спалюй книги! Збережи всі вірші!» -
Порада тим, хто майже на межі.
Юрба завжди безлика та бідніша,
Безжальний кат чутливої душі.
Жаданий промінь марення вловивши,
Повіриш у правдиві міражі.
Опале листя… Колір – найжовтіший…
Змиває осінь темні типажі.
Що принесе оця осіння врода?
Навічно полонили холоди,
Немає більше вітерцю зі сходу.
Скасовано в минуле поїзди.
О, друже мій! Тримай останню ноту!
Залиш натхненні, райдужні сліди!
7.6
Залиш натхненні, райдужні сліди!
Вже зрозуміло: скрізь – лише дурепи.
Тож гідно нелегкий свій шлях пройди
Та не зважай на складнощі й халепи.
Повір у себе, прибери дроти,
Для того, хто усі твої потреби
Задовольнить. Нема – тоді знайди!
Солодку посмішку сховай від неба!
Кажу все це… І знаю, що брешу.
Мої слова – підступні, найпідліші!
Вони – лише приправа до дощу…
Зневірене обличчя – ще кисліше…
Тримайся міцно! Я тебе прошу!
Попереду – серйозніше, найглибше!
7.7
Попереду – серйозніше, найглибше!
Це зовсім не порожній звук, повір!
Так важко, надзадачу всю змінивши,
Чинити спротив гостроті рапір!
Короткий день зарано посмуглішав,
А вечір – ой, сумнівний поводир!
Хіба за сльози є щось більш мокріше?
Я – сам собі і клятва, й монастир.
Затерлася вночі моя присяга!
Та залишилось: «Господи, прости!»
Іти вперед… Вже до фіналу саги.
У Всесвіті ми всі – лише гвинти.
Різниця – тільки в кількості відваги…
Упевнено крокуй! Біжи туди!
7.8
«Упевнено крокуй!», «Біжи туди!»
О, скільки слів таких я чув, панове!
І змушений був цей тягар нести,
Чекаючи на явище казкове.
Ішов. Та слідкували з висоти
Суворі хмари. Тільки загадково
Мовчали. Як хотілося втекти
Із зернами, позбавившись полови!
У світі самовпевнених облич
Нема Пегаса. Навіть Мельпомени.
Лише юрба безбарвна йде навстріч.
Мої думки – зневірені катрени.
Хоч краплю вдачі доброї позич,
Засяй яскраво, зіронько зелена!
7.9
Засяй яскраво, зіронько зелена!
Вже точно знаю, хто ти є така!
Бо бачиш все життя моє стражденне,
Твоя дорога вже тепер легка.
Молюсь за тебе щиро та щоденно,
Здолали сльози, і тремтить рука.
Зберіг мінорну ноту, мов блаженний
Останнього зимового дзвінка.
Спостерігає світ глухий, байдужий
Блукання по сезонах четверне.
Куди поділись непідкупні душі?
Все – непохитне, наче цегляне.
Надію, щоб скоріше я одужав,
Зший зі свого тонкого муліне!
7.10
Зший зі свого тонкого муліне
Мереживо ажурної любові!
Усе буденне, сіро-земляне
Втрачає владу якості основи.
Коли весна вже свіжістю дихне
І квіти подарує дивакові,
Єдине слово ночі смоляне
Не знищить сподівання волошкові.
Якщо завадить вітер – зачекай!
Бо він скінчиться. А тепло по венах
Розноситиме дивний вогнеграй.
Без радників, найрозумніших вчених
Сміливо конструюй та прикрашай
Гірлянду почуттів моїх шалених!
7.11
Гірлянду почуттів моїх шалених
Ти, доленько моя, не розірви!
Передбачаю, щось було у генах,
Як лейтмотив постійної канви.
Сюжети на строкатих гобеленах
Блакиттю неба, зеленню трави
Створили ідеальну кантилену,
Картину цю барвисту – сам назви!
Єдиний рух різкий усе закреслив,
Посипалося вічне, крем’яне,
Що довгий час в руках тримало жезли.
Життя примхливе колесо крутне –
Зостанеться врочисте і помпезне,
Нічне створіння – чорне та скляне.
7.12
Нічне створіння, чорне та скляне
Собі шукає гідного партнера
Або партнерку. Високо зметне
Відлуння недосяжної химери.
Внизу – щось ароматне, трав’яне
Доповнить ночі стримані шпалери.
Акація гіллям поворухне,
Запросять дам на танець кавалери.
Фінал – завжди невчасний. То якби ж
Співати вміли темні манекени,
Запитувати щиро: «Ти не спиш?»
Всі спогади – настирливі рефрени.
Пригадує омріяний Париж
Душа самотня, берегиня сцени.
7.13
Душа самотня, берегиня сцени
Не грає більше ролі. Навпаки,
Вона тепер, неначе під рентгеном,
Прозора, мов квітневі пелюстки.
Чекають глядачі, високі клени
Терплячому мовчанню завдяки.
Дерева ці, освічені шатени,
Продовжать дивну п’єсу залюбки!
Та головне приховують куліси.
Повітря там вже майже гартівне,
Воно висвітлює таємні риси.
Хіба хтось чисту щирість пом’яне?
Лише відлюдник поглядом Нарциса
Все дивиться на небо весняне.
7.14
Все дивиться на небо весняне
Земля під свіжим килимом конвалій.
Сором’язливий вітерець хитне
Цей чарівний пейзаж. Його не спалюй!
Пташок строкатих тьохкання смішне…
Неначе всі в легкому карнавалі!
Відлуння суму впевнено змахне
Святковий ліс у справжньому запалі.
Весна – коротка мить. Бо листопад
Розчарування барвами розпише
Листочок кожний. І заплаче сад.
Щось рідне, добре, ніби відпустивши,
Уперто озирається назад
Надія, непомітна сіра миша.
МАГІСТРАЛ 7
Надія, непомітна сіра миша,
Вбрання змінити хоче назавжди.
Хоч зараз невловимим бути ліпше, -
Таємний голос шепотів: «Зажди!
Не спалюй книги! Збережи всі вірші!
Залиш натхненні, райдужні сліди.
Попереду – серйозніше, найглибше!
Упевнено крокуй, біжи туди!»
Засяй яскраво, зіронько зелена!
Зший зі свого тонкого муліне
Гірлянду почуттів моїх шалених!
Нічне створіння, чорне та скляне,
Душа самотня, берегиня сцени,
Все дивиться на небо весняне.
ID:
1044374
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.07.2025 07:09:04
© дата внесення змiн: 25.07.2025 07:09:04
автор: Артур Дмитрович Курдіновський
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже гарно, читала з задоволенням і цікавістю цей перебіг думок.Присутність суму-без нього ніяк. 
Цікаво пишите! Пишіть, радуйте людей своєю поезією! 
