Дай же мені, пташечко, крилоньки свої,
Щоб змогла злетіти я в небо від землі,
Хочу подивитися, стигне як пшениця...
Ой, чому засмучені у людей всіх лиця?
Від важкого болю, що війна триває
Та у ріднім краю все живе вбиває.
Бачу, туга в’ється в полі, як полин,
Не вернувсь до матінки її любий син...
Хочу біля сонечка відігріти душу,
Я злетіть у небо хоч на хвильку мушу,
Щоб побачить звідти, що не згасла мрія,
Що росте ще сила, що живе надія.
Тож несіть ви, крилечки, попід небеса,
Де любов заквітчана, всюди де краса,
Де сміється сонце і громів не чути,
Де під мирним небом всі щасливі люди.
