3.1
Примхлива доля мемуари пише…
О, скільки назбиралося книжок!
Ну що ті літери істотам хижим?
Пронизує вже холод до кісток.
Сьогодні я – лише пустельник піший.
А прохолодної води ковток
Для мене набагато був милішим,
Ніж звуки пустотливих балачок.
Немає навіть тіні діалогу, -
Незграбна черга безпорадних нот!
Але, можливо, знайдеться пирога
Та омине брудний коловорот,
Із неї крикну: «Досить допомоги!»,
Завершуючи черговий блокнот.
3.2
Завершуючи черговий блокнот,
Новий почну без пам’яті про вчора
Та відчуттям, що не було турбот,
А звуки чув я тільки у мажорі.
Зібравши якнайбільше нагород,
Упевнено сховаю все в коморі.
Минуле витанцьовує фокстрот,
Сумний канон завершених історій.
Ні! Спомин мій, на превеликий жаль,
Співає пісню втрати голосніше,
Сльозинка на щоці – немов кришталь.
Юрбі стає від них лише смішніше.
Несу роман із надписом «Стендаль»,
Пройшовши крізь омріяную нішу.
3.3
Пройшовши крізь омріяную нішу,
Помітив, що крокую навмання.
Розмита путь переді мною – ширша,
Це – не дорога. Болісна стерня.
Невидимим і гострим топорищем
Розкрає правду заздрісна брехня.
Розбилися всі почуття об днище,
Незграбний вершник упаде з коня.
Але є в мене незрадливий зошит…
То буде п’єдестал чи ешафот?
А доля каже: «Обирайте, прошу!»
Забувши про палкий переворот,
Наївний мрійник, на примару схожий,
Іде шляхом без стилю та пригод.
3.4
Іде шляхом без стилю та пригод
Похмурий образ. Залишок від болю.
Позаду – неподоланий бойкот
Усім, хто прагне обирати волю.
О, де ж мій незрадливий Ланселот,
Що мчить наперекір жорстокій долі?
Танцюють старовинний свій гавот
Крізь тишу літню верби і тополі.
Та в сьогодення лицарів нема.
Щодня стає навколо холодніше,
А календар завершує зима.
Години пробігають все хутчіше.
Володарка жалю, нічна пітьма
Велике небо на уламки кришить.
3.5
Велике небо на уламки кришить
Занадто сильна блискавка жалю.
Всі залишки брехливого престижу
Сьогодні я охоче загублю.
А спогади лишились у Парижі –
Ще пам’ятаю подорож свою!
Холодне літо, мов намисто ниже
Святі слова «чекаю» і «люблю».
Так порожньо! Дзвінків давно немає.
Зачинене кафе підвальне «Грот».
Красивим сріблом плачуть водограї.
Мине, можливо, років кількасот;
Тоді веселу арію заграє
Невпевнений, розгублений фагот.
3.6
Невпевнений, розгублений фагот
Займає перше місце ув оркестрі.
А кожний звук – каміння в мій город,
Звертається до мене хтось: «Маестро!
Зробіть вже радикальний розворот!
Живіть мажором і грайливим «presto»!
Чекайте біля моря всіх погод –
Яскравих, світлих!» Я питаю: «Чесних?»
Та відповіді досі не було.
Зі сліз солоних приготую їжу.
Дощ монотонний ломиться у скло.
Розчарування ще недавні, свіжі
Виписують загостреним стилом
Різке звучання серед літніх вишень.
3.7
Різке звучання серед літніх вишень
Псує цнотливу та вразливу синь.
Вона стає від того ще святіше,
Я навздогін кричу їй: «Не покинь!»
А вітер зупинився, загустішав
І здивував людей – слабких тварин.
Мене за горло сум схопив чіпкіше,
Позаду промайнула чорна тінь.
Удару запобігти є причина!
Надійно захистити свій оплот –
Зимовий день, червону горобину.
Лихий крадій, безсовісний сексот
Готують безпорадну порожнину –
Небажаний, невірний поворот.
3.8
Небажаний, невірний поворот –
І все. Минуле саваном покрите.
Вмикається в душі автопілот,
Життя здається зовсім не прожитим.
На фоні розбазарених щедрот
Чужі слова – немов бейсбольна бита.
Як розгадати невідомий код
Залізо відділити від магніту?
Такий вже безнадійний цілий світ?
Навряд чи. Ця диявольська машина
Себе поводить, наче моноліт.
Колючий кущ суворої шипшини
Сказав: мене чекає переліт.
Але я тут. Кудись веде стежина…
3.9
Але я тут. Кудись веде стежина,
По берегах – смарагдова трава.
Збирається весела конюшина
Тихенько шелестіти про дива.
Яскравістю здобутої перлини
Виблискуватимуть усі слова!
І серце приголублять світлі днини,
Джміль-оксамит красиво заспівав.
Так мріючи, забув ганебну клітку,
Як заздрість в душу каменем жбурне,
Свій вирок прочитавши дуже чітко.
Скрізь – поле. Волошкове чи лляне.
Закоханий у синій колір влітку,
Лишаюсь там, де літо чарівне.
3.10
Лишаюсь там, де літо чарівне.
Це рішення важливе, остаточне.
Духмяна липа м’яко натякне,
Що дочекаюся розради точно.
Відверті рими літо чепурне
Дбайливо ллє у дні мої поточні.
І сонечко яскраве підморгне,
А потім зайде за хмарки молочні.
Та під ногами вогняний асфальт
Одразу зупиняє плутанину
Легеньких мрій, перекричавши альт.
Але вдалася все ж таки світлина!
Натхнення літнє, марення на кшталт,
Так ніжно поцілує й не покине!
3.11
Так ніжно поцілує й не покине
Лірична героїня тих новел,
Де незрівнянно, наче на картині,
Пливуть далеко сотні каравел.
Сміються баронеси, герцогині,
Лунає спів чудових віланел.
Забули осінь айстри та жоржини,
Приносить радість кожний децибел.
Як можна оминути дійсність хитру?
Чекання сонця – скривджене, дурне.
В органних трубах – завивання вітру.
Душа ось тут, принаймні, і засне.
Чутлива збірка нот впаде з пюпітру,
Почувши щось нещиро-голосне.
3.12
Почувши щось нещиро-голосне,
Порожню та нестриману команду,
Моя душа цей галас відштовхне –
Слід будь-який набридливої мантри.
Навколишнє становище – скрутне,
Зів’яли недоторкані троянди.
Зухвале середовище брудне
Збирає всі свої нечесні гранти.
Сьогодні оголошую двобій.
Тож начувайся, груба писанино!
Тебе створив думок моїх крадій!
У лісі тихо грає піаніно…
А я передбачаю суховій,
Відчувши в тім вбиваючу провину.
3.13
Відчувши в тім вбиваючу провину,
Забувши про межу добра та зла,
Я бачу правду, наче серцевину
Свого життя, що доля принесла.
Існує десь глибока свердловина
З водою нерухомою зі скла.
Мінлива обіцянка швидкоплинна
Зігріти серце так і не змогла.
Послухаю. Змовчу. Повірю знову!
Хіба розраду від брехні пожне
Герой ліричний щирий, загадковий?
Холодний вітер все кудись жене
До хвиль нових. Навколо – ані слова.
Душа моя зібралась у турне.
3.14
Душа моя зібралась у турне,
Проте забула про квиток зворотній.
Нічого їй не страшно під вогнем
Та навіть в тихій заздрості болотній.
Образу вкотре мрійник проковтне!
Було так вчора, буде і сьогодні.
Йому б давно зробити хід конем,
Змінити образ на межі безодні.
Але героєм стане саме він!
Даремно світ здавався червонішим,
Накинувши безбарвний балдахін.
Від цього наче й погляд посвітлішав!
Та, розірвавши коло чорних стін,
Примхлива доля мемуари пише.
МАГІСТРАЛ 3
Примхлива доля мемуари пише,
Завершуючи черговий блокнот,
Пройшовши крізь омріяную нішу,
Іде шляхом без стилю та пригод.
Велике небо на уламки кришить
Невпевнений, розгублений фагот.
Різке звучання серед літніх вишень –
Небажаний, невірний поворот.
Але я тут. Кудись веде стежина…
Лишаюсь там, де літо чарівне
Так ніжно поцілує й не покине!
Почувши щось нещиро-голосне,
Відчувши в тім вбиваючу провину,
Душа моя зібралась у турне.
ID:
1044134
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Сонет
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.07.2025 03:10:48
© дата внесення змiн: 21.07.2025 03:10:48
автор: Артур Дмитрович Курдіновський
Вкажіть причину вашої скарги
|
