Строкатий яструб пролітає мимо і дорікає мені, що я базікаю і байдикую.
Я також непідкорений, я також недосяжний,
Я видаю свої варварські крики над дахами світу.
Затухаюче смеркання уривається заради мене,
Воно кидає мою подобу за іншими, такими ж реальними, у затінені хащі.
Воно умовляє мене до туману і сутіні.
Я розсіююся у повітрі, я махаю своїми білими пасмами зникаючому сонцю,
Я зливаюся своєю плоттю із круговертю і дрейфую за її мережаними вигинами.
Я заповідаю себе землі, аби з неї вирости улюбленою травою,
Якщо я буду тобі потрібен, шукай мене під своїми підошвами,
Навряд чи ти дізнаєшся, хто я і які мої наміри,
Однак я стану для тебе добрим здоров'ям,
І судинами і силою твоєї крові.
Walt Whitman 52. Song of Myself
The spotted hawk swoops by and accuses me, he complains of my gab
and my loitering.
I too am not a bit tamed, I too am untranslatable,
I sound my barbaric yawp over the roofs of the world.
The last scud of day holds back for me,
It flings my likeness after the rest and true as any on the shadow'd wilds,
It coaxes me to the vapor and the dusk.
I depart as air, I shake my white locks at the runaway sun,
I effuse my flesh in eddies, and drift it in lacy jags.
I bequeath myself to the dirt to grow from the grass I love,
If you want me again look for me under your boot-soles.
You will hardly know who I am or what I mean,
But I shall be good health to you nevertheless,
And filter and fibre your blood.
Failing to fetch me at first keep encouraged,
Missing me one place search another,
I stop somewhere waiting for you
