|
Пізній зимовий вечір. Залізничне полотно злегка здригається, на дозволеній швидкості, електричка розрізає повітряний простір. Срібний повний місяць до вікна випромінює світло. Воно часом злегка здригнеться, на мить сяйво губиться, згодом все повторюється.
У вагоні кількість пасажирів можна порахувати на двох руках. В таку пору рідко хто їде додому, хіба що охоронці, які змінюються щодобово та випадкові.
Позираючи у вікно, до якого схилилася Олена, себе відносила саме до випадкових, зненацька, трохи злякавшись, відсторонилася від нього. Помітно немалі пласти снігу прилипли до скла.
Частина їх відпадає та знову й знову прилипають. На склі вже наче решето та згодом, все вкрите ніби білою пелюшкою. Вона звернула увагу на інші вікна, така ж картина, це її не втішає. Розгублена, от і повір синоптикам, обіцяли сонячні дні, невеличкий морозець, без опадів. А тут, як кажуть, погода не без сюрпризів.
П’ять днів поспіль, вона залишалася на роботі біля хворих на ковід. На один день відпросилася, хоч у хаті пічку пропалити, щоб дух пішов, що в ній все ж таки, хтось мешкає.
Другий рік поспіль ковід, а медсестер обслуговувати хворих недостатньо. Якби хоча самі не хворіли, а то, вже дехто й по два рази перехворів. Одне втішає, донька в Києві, вже три роки винаймає квартиру і більш-менш легко перенесла хворобу. Та і хлопець, що ніби має бути чоловіком, теж добре тримається на ногах. Обоє працюють у магазині мобільної техніки «Техно Базар». Себе забезпечують, а кожній матері, завжди тепло на душі, коли в дітей все нормально.
Олена вже десять років живе одна, чоловік подався у мандри і ні слуху, ні духу. Іноді вона сама собі каже,
- Ніби заміжня і незаміжня.
Та все ж інколи підстерігають думки, в сорок п’ять років, дехто знаходить пару, щоби дожити до старості та мабуть це не про мене.
Електричка плавно зменшує швидкість, це вже її зупинка.
Двері відчинилися, різкий холодний вітер, ледь не кидає з ніг. Вона все ж спромоглася встояти, вже ступала по сходах, стрибнула вниз, під ногами почула різкий скрип снігу. Сильний, поривчастий вітер разом з мокрим снігом, з голови здув шапку. За дві хвилини, що стояла електричка, рукою прикриваючи голову, спромоглася побачити де лежить шапка та що відбувається довкола. Її підстерігає безпорадність, позирає на доволі не малий покрив снігу, вщент вкритий кригою, на зупинці ніяких слідів. Кожен крок, як у провалля, чоботи й лід у протистоянні, не скрип, а справжній скрегіт. Вкотре озираючись, помічає пару чоловік, які йшли в іншому напрямку. Про себе тихо,
- От халепа, йтиму одна іще й така темінь навкруги.
Попереду глянути далеко, майже нічого не видно, а ближче дахи шпилястих хат трохи світліші, ледь-ледь віддзеркалюють сніг, що лежить довкола. Відколи вийшла з вагону, відчуває тремтіння тіла.
- Це ж треба такого, так світив місяць і раптом, серед зими дощ, добре, що хоч трохи видно.
Прикриваючись рукою від вітру й мілкого снігу, що віє прямо на обличчя, вийшла на широку вулицю. Хоч по домівках темно, все ж йти безпечніше. А от далі, центральна дорога, вона тягнеться через ярок.
- Внизу яру завжди навіює багато снігу, що ж там нині - копошиться в голові.
Праворуч криниця й вибоїна, це вона добре знає. А от з лівої сторони завжди проблеми, так все водою заллє, аж до самого верху. Люба машина грузне, зробить таку яму, що без допомоги й не вибереться. А щоб вийти на пряму вулицю вище, треба обійти криницю. Але що можна побачити в таку негоду, ще й не знати які там замети.
Йти надто важко, щоб зробити кожен крок, треба впевнитися, що несподівано кудись не провалишся.
В чоботах вже вогко, від напруги змокріле чоло, але ж не зупиниться, ходи іще на хвилин п’ятнадцять. Основне перейти ярок, подумки підтверджує собі. Ну, от здається вже біля криниці, ще метра три і можна спокійно перевести подих.
Та зненацька послизнулася, падає, під кіркою льоду пухкий сніг, провалюється в нього. На невелику відстань, тілом просувається вперед, у чоботах відчуває крижану воду.
Повітря прорізав її істеричний крик,
- Рятуйте! Хто-небудь, рятуйте!
Та її крик, лише чув вітер і сніг, який здалося намагається її засипати. Від напруги, вирватися з пастки на якусь мить, потемніло в очах.
Вже дякує Богу, що ненадовго. Намагається за щось схопитися та старання виявляються марними, лід кришиться, розсипається намистинами. Їй здається, що провалюється іще глибше. У метушні загубила рукавички. В душі неспокій, на собі мацає сумку. Пальці мов дерев’яні, все ж заспокоюється,
- Добре хоч документи зі мною, як знайдуть, то будуть знати хто я та звідки.
Раптово під чоботом правої ноги відчуває щось тверде, але тут же воно десь зникає.
Глухо шепоче,
- Можливо, то гулі льоду.
В цей момент їй вдалося на декілька сантиметрів повернутися в сторону. На очі потрапляють тонкі патички, які відділяють дорогу від городу.
- Далі літня кухня, може там хтось є, може мене почують.
Та вже нагадала, підстерігає розчарування, тітка Марія померла, навряд хто туди приїде. Кого ж на допомогу звати? Якби по прямій послизнулася, було би безпечніше, далі з яру догори, метрів двадцять і вже рівна дорога, ще метрів двадцять і хати. Та ті хто там, тим паче не почують.
Її голос тремтить,
- До-по-можіть! Ря -туйте!
Жінка так змерзла, зуб на зуб не попадає. В ноги, неначе хтось пхає голки, пальці ніг здерев’яніли. Від подиху шапка покрилася інеєм, з чола водою стікає талий сніг. Хоча це все відчуває й тиснуло в горлі, все ж намагається не плакати, знову зве на поміч.
Але ж не втрачає надії, дивиться на патички. Для неї це було б спасінням, хоча би однією рукою схопитися та з води витягнути ноги. Неподалік , негадано щось мелькнуло.
Чи це мені вже здається, чи в мене дах їде. Тільки подумала, як за спиною почула коротке гарчання. Повернути голову боїться.
Прислухається, вже нічого не чує.
Та хіба ж можна було щось побачити, чи толком почути, коли вже так розгулялась віхола, що й світу білого не видно.
Тим часом у літній кухні… при світлі свічки, Іван сидячи на стільчику, у пічку підкидає дрова. Раптом, почув шкряботіння об двері.
Він тільки встиг їх ледь відчинити, як сильний вітер, спромігся з руки вирвати двері, відчинив навстіж.
- О! Мухтар, недовго гуляв, що хурделиця налякала?
Мухтар, собака породи американських вівчарок, добре вгодований, зазирає в очі господаря. Кидається до дверей, скавулить і тягне за рукав светра. Чоловік плескає по спині,
- Чого скавулиш? Чи так злякався?
Несподівано, пес стає на задні лапи, передніми впирається в двері, скавулить і навіть завив.
Іван його гладить по спині,
- Ти мені щось хочеш сказати, кудись кличеш? Ну гаразд, зараз одягнуся, підемо подивимося, що тебе так турбує.
Злегка пригинаючись, Іван йде, грузне в снігу, але намагається не відстати від Мухтара. Сніг, вже з крупою припадає до обличчя так, ніби на близькій відстані розлітаються іскри від зварювального апарата.
Саме в цей час, Олена вкотре кличе на допомогу.
Кілька хвилин, Іван ніби в Аду побував. В напрузі, відчайдушно борючись із негодою, намагався спасти людину.
Добряче перехвилювавшись, на руках приніс її додому,
- Оце так-так, ох і угораздило тебе Олено. Чого мовчиш?
Запаливши дві свічки, побачив її бліде обличчя, здригнувся,
- Олено! Олено! О, Господи, чи свідомість втратила? Олено!
Знервовано, нею тормошить, плескає по щоках. Нарешті її вії ледь здригаються. Полегшено перевів подих,
- Ну от, я здається впорався.
Весь одяг на ній виявився мокрим, він був змушений роздягнути до наготи.
Лежачи в ліжку, Олена, як у мареві, втративши координацію рухів, махає руками.
Він не втрачав часу, прив’язавши її руки до ліжка, насильно напоїв самогоном та накрив двома теплими ковдрами.
Поступово, починаючи зі спини і грудей, до пальців ніг, майже годину, Іван самогоном розтирав її тіло. Закінчивши цю справу, відчуває, що сам добре пропотів, мусив змінити одяг.
Олена вже спала, він перехилив чарку самогонки й до Мухтара,
- От бачиш дружок, як воно буває. Якби не ти та не я, пропала б ця жіночка. Хоча і на термометрі мінус одинадцять, але ж була у воді, а до ранку ще так далеко. Можливо би і залишилася жива та на все життя могла й залишитися інвалідом.
За вікном сіріє. Схилившись на ліжко, Іван тихо сопе. Біля нього під ногами спить Мухтар. Олена ж проснувшись, відкинула із себе ковдри, побачивши, що оголена, у здивуванні, злякано прошепотіла,
- Ой чого це я?
Озираючись вкрилася, придивляється до чоловіка, який міцно спить. Мухтар почувши шарудіння, здійнявся на задні лапи, лизнув господаря по щоці.
- О, Мухтар! Що надвір хочеш? - помітив, що Олена не спить,
- Доброго ранку, як самопочуття?
- Я давно тут? Іване, а ти, як мене знайшов? Дякую тобі.
- Ти, що нічого не пам’ятаєш? Тебе не я знайшов, а Мухтар, йому подякуй. Ти краще скажи, ноги добре відчуваєш? Ану пальцями поворухни.
- Та ніби все нормально, трохи горло болить.
- Це не страшно, попустить, Я вночі курку зарубав, поп’єш гарячого бульйону. Вип’єш чаю з лимоном. Одяг я тобі знайду і не погані мамині чоботи є. Тільки твої шкода, зовсім подерлися.
- А моя сумка є, чи я її загубила? Я пам’ятаю, як послизнулася, потім перед очима якісь тіні, в чоботах холодна вода скувала все тіло.
Вона крутить обома руками, мельком глянула на них,
- Чомусь здавалося руки кровили.
- Подивися на пучки пальців, вони всі потріскані, от і кровили. Чи ти болю не відчуваєш?
- Та так, трохи боляче. А ти, як тут опинився?
- Зараз для всіх важкий час, в зв'язку з епідемією на ковід, люди бояться вставляти зуби, протези. Тому приймаю клієнтів лише по запису два рази на тиждень. Нам з Мухтаром тут краще, чим у квартирі, йому веселіше, є де прогулятися. А мені біля пічки погрітися. Он на столі альбом лежить. Згадував нашу школу, клас.
- А я з вашого класу мало кого пам’ятаю. Ви ж на два роки старші, на вечорах поводилися кумирами.
- А ваші дівчата на вечорах, тільки й чекали, щоб хтось запросив на танець.
- Можливо й так, адже всім дівчатам хочеться більше уваги. Але воно все в минулому.
- Але ж приємно згадати.
-А де всі твої?
- Син у Києві, має сім’ю, квартиру, в одній із лікарень працює лікарем-стоматологом, у нього все нормально А Віка, вже п’ять років, як ми не разом. Тож ми з Мухтаром вільні, як вітри в полі,
- посміхнувся й продовжив,
- Мабуть нам так написано по долі. Але ж це діло поправне правда.
Її щоки навіть порожевіли, опустивши очі,
- Та, як ти кажеш написано по долі, то вже час покаже.
Минуло майже два тижні… зимовий день видався сонячним. Електричку іноді погойдує, пасажирів злегка заколисує. Хтось дрімає, хтось їде мовчки хтось спілкується. Іван і Олена, просто позирають до вікна, чатують коли потрібно виходити.
Зійшовши з електрички, не ризикнули йти прямою дорогою, йшли в обхід, через посадку. Хоча й шлях вдвічі більший, але їм немає куди поспішати. Тримаючи її під руку, Іван ділиться планами,
- Ми спочатку підемо до мене розпалимо пічку, переодягнемося, тоді підемо до тебе. З нами й Мухтар прогуляється. Йому важко нас цілий день чекати, хоче волі. Переночуємо, збереш деякі свої речі, повернемося до мене. А в неділю поїдемо в Харків. Ти, щось маєш проти?
- Та ні, все нормально, тільки я погано сплю, після тієї негоди, ніяк не уговтаюся.
Він ледь всміхаючись, зазирає в очі,
- Іще тиждень-два приймеш ліки, все буде нормально. Ти ж знаєш, на все потрібен час. А все ж цікаво, якби не той випадок, чи ми б з тобою зустрілися?
Олена повільно підіймає очі, на нього хитро позирає,
- Напевно наші долі, в ту негоду, вирішили зійтися, от і маємо, що маємо.
- Але ж воно на краще?
Ледь нахилившись, він поцілував її в щоку,
- Звичайно на краще.! То ж верстаймо той шлях, який нам зазначений долею. Ми вдвох здолаємо всі негаразди і незгоди!
Вечірнє сонце, останніми променями освітлює лише кілька маленьких хмаринок, що скупчилися край неба, на завтрашній день передбачає гарну погоду.
2021 р
ID:
1003672
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.01.2024 11:13:17
© дата внесення змiн: 18.09.2025 13:57:45
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
