|
Ясний сонячний день… Блакитно – синє небо…. деінде по ньому пливуть пухкі білі хмаринки. Траса, мов чорне полотно, залишилась позаду. Вздовж посадки, на невеликій швидкості по грунтовій дорозі їхав автомобіль. Блиск дерев приваблював погляд, торкнувся душі, придавав радості. По іншу сторону дороги хлібне поле, вже доволі налиті, ледь – ледь, ще зеленаві колоски. Від вітру, вони гойдались наче морські хвилі.
Роман задивлявся вдалину… Яка ж краса! Ото б зупинитись, насолодитись цією красою…та він поспішав.. Спогади зігріли серце, хоча часом чомусь навіювали печаль. Добре, що на сьогодні і на два дні поспіль, дощів не передбачалось.Чийсь потаємний голос звав туди, де зріс. Де дід і бабця, і рибалка. І річка з тихою течією, що переливається перламутром. Й вражаючі пів метрові соми та швидкі, спритні карасики, карпи, плотва. Де вздовж річки очерет, як охоронець з пахучим зіллям, а між ним на одній нозі дрімаючий чорногуз. А попід самий берег, веселі балухаті жаби каламутять воду. До чого ж сміливі й непосидючі. Інколи, випускаючи бульки з води, дивним звуком порушують тишу. Та лише хтось з`явиться на березі, за мить, в воді наче їх і не було. А пізні вечори пахучі свіжістю, нектаром квітів, трав, то насолода, немов дурман охоплював, сповиває душу й тіло. Приваблювало дивне явище земної краси, коли ясноокий місяць купається в річці. Чи й втримаєш бажання, вже там з ним, наче за компанію, плескається, насолоджувався ніжними дотиками води.
Ну ось нарешті…. побачив старі, покинуті хати, садки з напівсухими деревами. Хоча пройшли роки та все ж неподалік від річки, ще є лелече гніздо на стовпі. Як в ті часи…. ось, хто не зраджує рідного краю.Та де ж поділась та широка річка? Геть перехопив подих від напруги,чи й вже висохла? Аж серце йокнуло… зміліла, звузилась, стрічкою сховалась серед високої трави.
Ледь видніється, в густому спориші дорога. По обіч вклоняються красуні – рожі. Стежка, де та стежка до цвинтаря? Чи може заросла? Розгледівши, ні –ні, при вході все ж скошена трава та вже й помітно суха. Що то літо, зранку сонце з вітерцем працювало, а можливо тут дощик меншим був. Відстань сто кілометрів, здається й недалеко.
Чомусь несміливо, з хвилюванням, відкрив двері автомобіля і зробив перший крок на рідну, батьківську землю. Стара… сіро - попельнаста з коричневими прожилками, напізгнила огорожа потопала в травах й в високих ромашках і синіх сокирках. Окинувши поглядом навколо, скотилася сльоза…. Згадав, як колись, неподалік, крав в полі кукурудзу, ще зовсім молоденьку. Було зубами здавиш молоді зерна, а там молоко… таке дивне на смак. Бабуся свариться, нащо так зарано наламав качанів та бажання перевершило всі сумніви, хотілося посмакувати якнайшвидше. А дідусь хитро водив веселими очима й підморгнувши шепотів,
-Хай покричить… нічого, таку вже можна зварити, збити охоту.
Добрячий був, але ввечері повчав, що красти не годиться. Розповідав,що колись і він мав такий гріх та тож все голодні, сім`ї великі. Було й таке, що за качан кукурудзи запроторювали за грати. А об`їждчики навіть стріляли по людях. А зараз… де ті хазяї? Хто, що хоче й тягне собі, все мало й мало, хоча й живуть не в такій бідності, як раніше.
Лише де –не –де видно вцілілі хрести, а то все більше травою заросші горбики. Якби не цвинтар, то й не подумав, що то могилки. Ледве знайшов два хрести з портретами бабці й діда. Не встояти перед тими добрими поглядами з фото. Низько – низько схиливши голову, припав на одне коліно до землі. Привітався, за якусь мить скам`яніле обличчя. Тиснуло в грудях… погляд в нікуди, вголос прочитав молитву і кілька раз перехрестився.
Думки – птахи здіймалися в дитинство… стікали сльози по щоках. А руки, свою справу робили, поспіхом зривали бур`яни. Здалось вже й посвітліло навкруги, то наче з неба бабця посміхалась.Ті ніжні, теплі руки, що пахли хлібом, немов торкнулися його. А поряд сивенький дідусь, в руці тримає ложку з медом. Та чомусь гірко на душі, стискало в горлі, все ж тихо пролунали слова,
- Простіть…простіть, що рідко приїжджаю….Рідненькі я вас пам`ятаю…
Думки роїлись…. спогади, як кіно з екрану. Та наче, хто насипав сіль на рану. Чому так сплинув час? Здається і не жив…
До заходу хилилось сонце… підказувало - час повертатись. На сході темні хмари збивались в справжні гори… чи грозі бути? Тож не мало бути опадів. Подумки з вітром розмовляє, ну от вже бачиш, я таки дістався села. А то скілька років тільки й думки, що треба з`їздити, провідати старих.
Йти по стежці, якої майже не видно, важко та все ж дістався до свого авто. Це вже три роки, як залишився сам, давно нема батьків й пішла дружина в інший світ. А діти… діти, що? В Європі, в наймах, вже й мають дозвіл на постійне проживання. А чи хто й думав, що таке з Україною може статися? Що виїжджатимуть діти, кидатимуть рідну землю, батьків, родину. А чи й знайдуть вони ту стежку, де буду спочивати я. Шкода, що рідня похована не на одному цвинтарі… розкидала доля.
Чомусь не заводилась автівка. Вкотре мотор гарчав, як тигр та все марно. З пакету дістав пляшку води, умився, долонею хлюпнув собі за шию. Так- так, чого рознервувався, втішав себе, ще підніметься тиск. Провозився з нею майже дві години…. Нарешті доїхав до села… накрапав дощ і вдалині , раз по раз блискала блискавиця. Та грім доходив до вух не зразу, тому й гріла душу світла надія - все буде добре. Ще кілька хат і він від’їде на трасу. А блискавиця розгулялась… ой,що ж ти, вгамуйся громова сестрице! Чом не даєш безпечно виїхати мені? Чого доброго влучиш у автівку, то ж поруч ні дерева і ні кущів. Гей, куди ж тікати? Поспіхом покинув авто, з парасолею в руці прямував до хат. Вже майже зовсім темно, в хатах не видно світла. Не може бути, щоб нікого не залишилося в селі. Поміж дерев, в одній із хат, в вікні побачив випромінювання, миготіння світла. Полегшено перевів подих, напевно телевізор працює. Пройшло хвилини дві – три, стукав в вікно. Раптово, де й взялося, під ногами, скавліло маленьке цуценя й тут же сховалося в свою комірку. Дзвінкий жіночий голос топився в гуркоті грому,
- Хто там?
- Це я,- за мить стояв перед нею.
Обоє придивлялися, не могли повірити очам. Наталя злегка посміхнулась і запросила в хату,
- Заходь… Якщо не помиляюсь,ти Романе?
Й весело голосом до чоловіка,
- Чуєш, Григорію, однокласник мій прийшов…Це ж треба в таку пору…. Добре,що не змок.
Сільська хатина пахла м’ятою і чебрецем. І, як в старі часи, самовар на столі і кілька бубликів в закусочній тарілці.
За мить на електричній пічці, на пательні смажиться, шкварчало пахуче сало з цибулею. Напевно свіжина, бо, аж збирається слина в роті, вже так хотілося посмакувати. Господар чемно запрошував до столу й ледь примружував до дружини очі. На обличчі усмішка,
-Ти подивися, як моя дружина засяяла, напевно згадала молоді роки.
Жінка зашарілась, поправиле сиве волосся. Ай справді, в душі на якусь мить відчула себе зовсім молодою. Розчервонілась,чи то від пательні, на якій вже смажились яйця, чи то від несподіваної зустрічі.
Та ніч, наче солов`їна, скрізь блискало і гуркотіло. Вже й ніхто на погоду не звертав уваги. Щасливий, бо немов потрапив на стежку дитинства. Веселі, теплі спогади зігріли серце й душу. Час від часу по кімнаті лунав сміх, ніби зустрілися в білий день. Лягти поспати і думки не було. Після чарчини домашнього вина та смачної закуски, приємний запах чаю спонукав до довгої розмови.
Ледь - ледь сіріло… Вщухла громовиця… За вікном вишневий світанок… Роман вкотре підійшов до вікна,
-Таку красу й не пам`ятаю коли вже бачив… Ви тут на батьківщині, вам добре. Та я не заздрю, бо напевно теж проблем багато.
Шмат сала й запеченого м`яса Наталя клала в пакет, задумуючись підтримала розмову,
- А це тобі від нас гостинець. Знаєш, кажуть, добре там, де нас немає. Тож доживатимемо тут, хоч по селі сім хат залишилось, де хтось зимує. Є й що замість дач тримають, шкода, все більше просто покидають. Ніхто з молоді не хоче важко працювати. Все шукають легшого хліба та чи воно того варте. Хто знає, хто вигадає, хто прогадає…
Вологе повітря пестило обличчя. На якусь мить відчув себе щасливим птахом, що побував на волі, злітав в дитинство. Окидав поглядом рідне село і тішився його красі.
Щирі усмішки, теплі погляди, найкращі побажання при прощанні. Роман відчував чітке серцебиття. На світі все ж є миті щастя такі непередбачувані, як ці. Біля автівки дякував… стискання рук, обійми друзів. Наталя намагалася сховати сльозу, що раптово, повільно котилася по щоці,
-Ти приїжджай Романе! Ми завжди радо зустрічаємо гостей в оселі. Не забувай дорогу до дитинства.
Після цих слів, примружив очі з налитими сльозами. На якусь мить заколотилось сердечко, немов виривалося з грудей. Не поспішаючи присів за кермо, зробивши глибокий вдих, намагався вгамувати хвилювання, що вирувало з душі наче вулкан.
Наталя побачила в очах сльози, смуток, закрила двері автівки. І, як в молоді роки, дзвінким голосом сказала,
-Щасливої дороги, Романе! Не забувай рідне село і нас!
У відповідь усмішка на обличчі, підморгнув правим оком й махнув рукою,
-Бувайте здорові!
Автівка зрушила з місця… колеса злегка ковзали по мокрій траві. Лише декілька хвилин, автівка виїхала на трасу. З піднесеним настроєм, час від часу позирав в вікно, любувався рідними просторами. В душі розлилося тепло, відчуття вдячності долі. Вдала поїздка. Знову і знову мимоволі виринали спогади про бабусю й дідуся, про дитинство й друзів.
10.07.2020р
ID:
888797
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.09.2020 13:44:49
© дата внесення змiн: 01.09.2024 11:59:00
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Браво, Ніночко! 
Пишіть! Творіть! Удачі і натхнення Вам! 
НАВЗАЄМ! 
