|
Ясний сонячний день… блакитно-синє небо, деінде по ньому пливуть пухкі білі хмаринки. Траса немовби чорне полотно, залишилась позаду.
Уздовж посадки, на невеликій швидкості по грунтовій дорозі, помітний рух машини. Роман задивляється вдалину. Очі вражає блиск дерев, торкається душі, придає радості. По іншу сторону дороги хлібне поле, вже доволі налиті, ледь-ледь, ще зеленаві колоски. Від вітру, вони гойдаються подібно морським хвилям.
Яка ж краса! Ото б зупинитись, насолодитися цією красою та він поспішає.Спогади зігрівають серце, хоча часом і чомусь навіюють печаль. Добре, що на сьогодні і на два дні поспіль, дощів не передбачається. Чийсь потаємний голос звав туди, де зріс. Де дід і бабуся, і рибалка. І річка з тихою течією, що переливається перламутром. Й вражаючі пів метрові соми та швидкі, спритні; карась, карп, плотва. Де вздовж річки очерет, як охоронець та й пахуче зіллям, а між ними, на одній нозі дрімаючий чорногуз. А попід самий берег, веселі балухаті жаби каламутять воду. До чого ж сміливі й непосидючі. Інколи, випускаючи бульки з води, дивним звуком порушують тишу. Та лише хтось з’явиться на березі, за мить, у воді наче їх й не було. А пізні вечори пахучі свіжістю, нектаром квітів, трав, то насолода, немов дурман охоплює, сповиває душу й тіло. Приваблювало дивне явище земної краси, коли ясноокий місяць купається в річці. Чи й втримаєш бажання, вже там, наче з ним за компанію, плескаєшся, насолоджуєшся ніжними дотиками води.
Ну ось нарешті, побачив старі, покинуті хати, садки з напівсухими деревами. Хоча пройшли роки та все ж неподалік від річки, ще на стовпі є лелече гніздо. Як в ті часи. Ось, хто не зраджує рідного краю. Та де ж поділась та широка річка? Геть перехопив подих від напруги, чи й вже висохла? Аж серце йокнуло, зміліла, звузилася, серед високих трав ховається стрічкою. В густому спориші ледь видніється дорога. По обіч вклоняються красуні-рожі. Стежка, де та стежка до цвинтаря? Чи може заросла? Розгледівши, ні-ні, при вході все ж скошена трава та вже й помітно суха. Що то літо, зранку сонце з вітерцем зробили свою справу. А можливо меншим був дощ, хоча й відстань сто кілометрів, здається й недалеко.
Чомусь несміливо, з хвилюванням, відчинив двері машини й зробив перший крок на рідну, батьківську землю. Стара, сіро-попельнаста з коричневими прожилками, напівгнила огорожа потопає в травах, високих ромашках і синіх сокирках. Окинувши поглядом навколо, на віях бринять сльози, котяться по щоках. Згадав, як колись, неподалік, крав в полі кукурудзу, ще зовсім молоденьку. Було зубами здавиш молоді зерна, а там молоко, таке дивне на смак. Бабуся свариться, нащо так зарано наламав качанів та бажання перевершило всі сумніви, хотілося посмакувати якнайшвидше. А дідусь хитро водив веселими очима й підморгнувши шепотів,
- Хай покричить, нічого, таку вже можна зварити, збити охоту.
Добрячий був, але ввечері повчав, що красти не годиться. Розповідав,що колись і він мав такий гріх та то ж все голодні, сім’ї великі. Було й таке, що за качан кукурудзи запроторювали за грати. А об’їждчики навіть стріляли по людях. А зараз, де ті хазяї? Хто, що хоче й тягне собі, все мало і мало, хоча й живуть не в такій бідності, як раніше.
Лише де-не-де видно вцілілі хрести, а то все більше травою зарослі горбики. Якби не цвинтар, то й не подумав, що то могилки. Ледве знайшов два хрести з портретами бабці й діда. Не встояти перед тими добрими поглядами з фото. Низько-низько схиливши голову, припав на одне коліно до землі. Привітався, за якусь мить скам’яніле обличчя. Тиснуло в грудях, погляд в нікуди, вголос прочитав молитву і кілька раз перехрестився.
Думки-птахи здійнялися в дитинство, вже гіркі сльози відчуває на устах. А руки, свою справу робили, поспіхом зриває бур’яни. Здалось вже й посвітліло навкруги, то наче з неба бабця посміхалась. Ті ніжні, теплі руки, що пахли хлібом, немов торкнулися його. А поряд сивенький дідусь, в руці тримає ложку з медом. Та чомусь гірко на душі, стискає в горлі, все ж тихо пролунали слова,
- Простіть… простіть, що рідко приїжджаю. Рідненькі я вас пам`ятаю.
Думки рояться, спогади, як кіно з екрану. Та наче, хто насипав сіль на рану. Чому так сплинув час? Здається і не жив.
До заходу хилиться сонце, нагадує, що час повертатися. На сході темні хмари збиваються в справжні гори. Чи грозі бути? Тож не мало бути опадів. Подумки з вітром розмовляє, ну от вже бачиш, я таки дістався села. А то скілька років тільки й думки, що треба з’їздити, провідати старих.
Йти по стежці, якої майже не видно, важко та все ж дістався до машини. Це вже три роки, як залишився сам, давно нема батьків й пішла дружина в інший світ. А діти, а що діти? В Європі, в наймах, вже й мають дозвіл на постійне проживання. А чи хто й думав, що таке з Україною може статися? Що виїжджатимуть діти, кидатимуть рідну землю, батьків, родину. А чи й знайдуть вони стежку, де я буду спочивати. Шкода, що рідня похована не на одному цвинтарі, всіх розкидала доля.
За кермом стурбований, чомусь не заводиться машина. Вкотре мотор гарчав, як тигр та все марно. З пакету дістав пляшку води, умився, долонею хлюпнув собі за шию. Так- так, чого рознервувався, себе втішає, ще тиск підніметься, треба триматись.
З машиною провозився майже дві години. Дякувати Богу,якось доїхав до села. Та перші краплі дощу насторожили, вдалині , раз-по-раз блискавиця розрізає хмари.Але грім до вух не зразу доходить, тому й душу гріє світла надія, все буде добре.
Ще кілька хат і він дістанеться траси. А блискавиця розгулялась. Ой, що ж ти, вгамуйся громова сестрице! Чому мені не даєш безпечно виїхати? Чого доброго в машину влучиш, то ж поруч ні дерев і ні кущів. Гей, куди ж тікати? Поспіхом покидає машину, з парасолею в руці, прямує до хат. Вже майже зовсім темно, в хатах по вікнах не видно світла. Не може бути, щоб нікого не залишилося в селі. Поміж дерев, в одній із хат, все ж у вікні побачив випромінювання, миготіння світла. Полегшено перевів подих, напевно телевізор працює. Минуло хвилини дві-три, стукає в шибку вікна. Раптово, де й взялося, під ногами скавулить маленьке цуценя й тут же сховалося в свою комірку. Дзвінкий жіночий голос топиться в гуркоті грому,
- Хто там?
- Це я,- за мить стояв перед нею.
Обоє придивлялися, не могли повірити очам. Наталя злегка посміхнулась, запросила в хату,
- Заходь. Якщо не помиляюсь,ти Романе?
Й весело голосом до чоловіка,
- Чуєш Григорію, однокласник мій прийшов.Це ж треба в таку пору. Добре, що не змок.
Сільська світлина пахне м’ятою і чебрецем. І, як в старі часи, самовар на столі і в закусочній тарілці кілька бубликів.
За мить на електричній пічці, на пательні смажиться, шкварчить пахуче сало з цибулею. Напевно свіжина, бо, аж збирається слина в роті, вже так хотілося посмакувати. Господар чемно запрошує до столу, до дружини дивиться тепло з усмішкою. І вже до гостя,
-Ти подивися, як моя дружина засяяла, напевно згадала молоді роки.
Вона помітно зашарілася, поправляє сиве волосся. Ай справді, в душі на якусь мить відчула себе зовсім молодою. Розчервонілась,чи то від пательні, на якій вже смажились яйця, чи від несподіваної зустрічі.
За вікном ніч, наче солов’їна, скрізь блискає і гуркотить. Вже й на погоду ніхто не звертає уваги. Щасливий, бо немов потрапив на стежку дитинства. Веселі, теплі спогади зігрівають серце й душу. Час від часу по кімнаті лунає сміх, ніби зустрілися в білий день. А лягти спати думок не було. Після чарчини домашнього вина та смачної закуски, приємні пахощі чаю, тільки приваблюють до довгої розмови.
Ледь-ледь сіріє, вщухла громовиця. За вікном вишневий світанок. Роман вкотре підійшов до вікна,
- Таку красу й не пам`ятаю коли вже бачив. Ви тут на батьківщині, вам добре. Та я не заздрю, бо напевно теж проблем багато.
Шмат сала й запеченого м’яса Наталя поклала в пакет, задумуючись підтримує розмову,
- А це тобі від нас гостинець. Знаєш, кажуть, добре там, де нас немає. Тож доживатимемо тут, хоча по селі сім хат залишилось, Хтось є десь зимує, є такі, що замість дач тримають, шкода, все більше просто покидають. Ніхто з молоді не хоче важко працювати. Все шукають легшого хліба та чи воно того варте. Хто знає, хто вигадає, хто прогадає.
Вологе повітря пестить обличчя. На якусь мить, він себе відчуває щасливим птахом, що вирвався на волю, злітав у дитинство. Рідне село, вже поглядом поведе, тішиться його красі.
Щирі усмішки, теплі погляди, найкращі побажання при прощанні. Роман відчуває чітке серцебиття. На світі все ж є миті щастя такі непередбачувані, як ці. Біля машини дякує, стискання рук, обійми друзів. Наталя намагається сховати сльозу, що раптово, повільно котиться по щоці,
-Ти приїжджай Романе! Ми в оселі завжди радо зустрічаємо гостей. Не забувай дорогу до дитинства.
Після цих слів, примружив очі, хотів приховати непрохані сльози. За мить відчуває,як колотиться серце, немов виривається з грудей. Не поспішаючи присів за кермо, зробивши глибокий вдих, намагається вгамувати хвилювання, що вирувало з душі наче вулкан.
Наталя побачила в очах сльози, смуток, зачинила двері машини. І, як в молоді роки, дзвінким голосом сказала,
- Щасливої дороги, Романе! Не забувай рідне село і нас!
У відповідь усмішка на обличчі, підморгнув правим оком й махнув рукою,
- Бувайте здорові!
Машина зрушила з місця, колеса злегка ковзають по мокрій траві.
Лише декілька хвилин, машина виїхала на трасу. З піднесеним настроєм, він час від часу зазирає у вікно, милується рідними просторами. В душі розливається тепло, відчуття вдячності долі. Вдала поїздка. Знову і знову, мимоволі виринають спогади про бабусю й дідуся, про дитинство й друзів.
10.07.2020р
ID:
888797
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.09.2020 13:44:49
© дата внесення змiн: 05.10.2025 11:06:52
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Браво, Ніночко! 
Пишіть! Творіть! Удачі і натхнення Вам! 
НАВЗАЄМ! 
