|
Похмурий день навіює смуток, у сіру ряднину оповив землю. Вона дрімає, не в змозі міцно заснути. Нині зима, швидше нагадує пізню осінь. Безвітряно, оголені дерева, на них навіть інею не видно.
До хати стежка вистелена шлаком. На обійсті, чорної масті, дворовий пес Палкан. Непосидючий, жвавий, до довгого, товстого дроту прив’язаний ланцюгом. Долає відстань, туди й назад, від хати до старого льоху метрів п’ятнадцять. Льох, майже весь при землі, наче прихований. Дві сходинки з ракушняка, обкладені великим сірим каменем. Його стіни, муровані з великих брил сірого каміння. Старі дубові двері й залізна штаба закріплена великим залізним замком, вказують на вік. Як подивишся на двері, відразу підкрадеться думка, там щось цінне лежить, чи й часом не старовинні речі, коштовності та золото.
За розміром, льох доволі довгий і широкий. Це спадок ще від прадіда Олени, він вважався куркулем, займався виноробством. В ньому раніше зберігалося з двадцять бочок з вином, овочі, всякі соління та на полицях в кошиках різні продукти. З роками виноробство занепало, а після війни вже ніхто ним і не займався.
Олена з чоловіком Миколою, в ньому зберігають овочі, яблука, різні продукти та самогон. На зиму жінка квасить малу бочку капусти та, як і всі гарні господині, солить помідори й огірки.
Там і справді влітку було доволі прохолодно, волого. На одній із полиць стоїть здорова свічка. Її завжди запалювали, щоб все побачити, бо ж така темінь хоч око виколи. Адже після вхідних дверей, десь через метра два, ще є одні дубові двері. Тож знадвору, світло в льох зовсім не потрапляє. Одне єдине маленьке віконце розташоване між двома дверима та й те все покрите пилом.
В хаті легке шарудіння, Олена копошиться біля столу, в кошик збирає гостинці. Чоловік надумав сходити до рідного брата Івана, він живе на другому кінці села. Вони ж з дідом, під самим лісом мають хатину , а брат майже при долині, ближче до траси. Сам хазяйнує, влітку дружина представилася перед Господом.
По всьому селі людей можна на пальцях рук перелічити.
Микола, трохи схиливши голову, сидів на стільці, зажурено заговорив,
- Другий день Різдва, а так ніхто до хати й не зайшов. Тепер ми нікому не потрібні.
- Що ти хочеш, на кого чекаєш? В селі молоді вже зовсім не залишилося, не той час. Ні щедрівок не чути, ні посівальників немає, життя змінилося,- підтримує розмову.
Вона повільно рухається по хаті. Добре, що вдвох, з такою думкою позирала на чоловіка. Син давно в Росії живе, сім`ю має, сварили щоб повертався та чи й послухав, каже там робота непогана, краща зарплата. А людина ж, як риба, все шукає де краще вижити.
Накривши кошик махровим рушником, знову заговорила,
- Я оце думаю, може б завтра пішов, вже обід та й ти за сніданком випив сто грам. Я в кошик, одну пляшку самогонки поклала, гадаю вам досить. Та не напивайтеся, на свята всі хочуть пригостити, а ти такий, що й не відмовишся, немає сили волі. Ні, я таки тебе попрошу, щоб менше хвилювалася, нехай краще завтра підеш.
Дід сердито позирнув з-під лоба й провівши рукою по лисій голові, хриплим голосом,
- О! Дала, вже й пошкодувала, хіба мало в льоху залишилося.
Жінка кивнула рукою,
- Та ти ж не можеш зупинитися, як у хаті є самогон, вимушена ховати. Та хіба ж я скупа, он і м`ясо запечене поклала, два колечка копченої ковбаси. І пляшку самогону, з кропом варила, м'якенька, без запаху, то ж яка я скупа? Тобі все не догодиш. Краще вгамуйся, лягай відпочивай! Ще встигнете відсвяткувати, підеш завтра зранку, а нині вже обід. Чого йти в таку пору, зараз швидко темніє. А я піду в сарай, зберу яйця, два дні, як не брала.
Олена одягла стареньку фуфайку, взяла шматок хліба, вийшла надвір. Пес, махаючи хвостом, біля неї крутиться, підскакує, лащиться, зазирає в очі. Кинула йому шматок хліба, весело до нього,
- Ой хитренький мій, танцюєш, заробляєш хлібчика. Ба, зголоднів! Он по всьому обійсті кістки, хто буде гризти?
Тим часом, дід уздрівши, що жінка пішла до курей, наче ховаючись, одягнувся. Хапнув кошик з гостинцями й озираючись, швидкою ходою, пішов в сторону льоху. Бач, каже не скупа, а, що нам півлітра, ще сусід зайде, як не пригостити.
Олена повернулася до хати, побачила, що діда немає, від несподіванки ледь яйця з фартуха не висипала, знервувалася,
- От старий чурбак, просила ж завтра підеш, ні пішов! Це вже точно ночувати не прийде, сядуть два старих жолуді, куди в них той зелений змій лізе.
Поспішила надвір,
- Поки не забула, потрібно льох закрити.
Вже зайшовши до хати, роздягаючись, бурчить,
- Бач, хоча б разом пообідали, то було би веселіше. Добре, що в нього є брат, а, я, як перст залишилася одна. Правду дід каже, нікому ми не потрібні.
Розчаровано махнувши рукою, все ж присіла за стіл обідати.
З кілька хвилин, при включеному телевізорі, дрімає в ліжку.
Вона прокинулася, коли за вікном зовсім стемніло. Нагадала, що треба закрити сарай, всунувши ноги в чоботи та накинула на голову стару пухову хустку, вийшла надвір.
Прохолодно, повіває невеликий, вологий вітер. Здалеку чути перегукування собак. До сараю йшла майже навпомацки, бурчить,
- Ото дід, сказала ж, що лампа перегоріла, треба замінити, хоч кажи, хоч не кажи. Напевно треба самій замінити, але ж треба нагадати, куди я її поклала. От голова дірява…
Придивляється до неба,
- Ні місяця, ні жодної зірочки, нехай би вже сніжок пішов. Охо-хо-хо.
Вже й ніч наступила. Олені не спиться, чогось пес гавкає неначе кудись рветься. Помолившись до ікони, хотіла вийти надвір, але тут же передумала. А, як хтось з чужих молодиків, чи якийсь безхатченко, трясця їх матері, заб'ють. Отак самій ночувати, сказала ж підеш ранком.
Чи спала, чи й не спала, на годиннику третя ночі. Чула, як пес завиває, лежачи хрестилася, читала молитви . Думки, як джмелі, ой Миколко, хоча би біди не було, просила ж не йди. Гірше за мале дитя, а, як тут мене заб’ють.
Пес, як сказився, то пів ночі гавкав, тепер виє. Подумки клопочеться, нехай Бог відведе від нас біду, ще б синочка та онуків побачити. Щоб відволіктися від кепських думок, наважилася включити телевізор.
Взимку довгі ночі. Та то ж хоча би зима, як зима, а це хлюпне дощ дві краплини, а снігу й морозу немає, темінь.
Нарешті дочекалася ранку. Метушиться по хаті, приготувала пічку, щоб розпалити, поспішила надвір. Обійшовши кругом хати та сараю, заспокоїлася, що все нормально, відкрила курей. Трохи здивовано звернула увагу на пса, той в самому кінці дроту, напівлежачи гриз кістку. Здалеку видніються зачинені двері льоху, підійшла ближче до пса,
- Дивина, чого ти її сюди приволік? І чого не дав спати, заводив наче на повний місяць?
Пес покинув кістку, гавкає в сторону льоху. Стара придивляється, сердито до пса,
- Тю на тебе, чому пусто гавкаєш! Нема діда, може до обіду з`явиться, хоча би тільки не напився.
Олена вже закінчила варити борщ, мала сходити в льох, взяти квашених помідор. Одягаючись, почула гавкіт пса, скавуління. О, це напевно старий повернувся, ну й добре, чого дурепа турбувалась. З тарілкою в руках йде до льоху, пес гавкає в сторону городу, здалеку видніється чоловіча постать. Стара відчинила двері льоху й завмерла, на сходах нижче лежить купа лахміття,
- Тю, коли це дід натаскав? Це треба було гріх на душу брати, на свята робити.
Ступаючи по сходах, дивиться під ноги, почула чхання. Здивовано озирається назад, але в дверях нікого, весело,
- О, мабуть дід повернувся, от і добре.
Опускаючись нижче, з переляку ледь не пускає тарілку. Зненацька, в лахмітті щось рухається.
- О, свят-свят!- перехрестилася й продовжила,
- Що за нечиста сила!
Та з лахміття вже бачить руки, голову діда, він намагається здійнятися на ноги. Вона де стояла так і присіла, відняло мову. Очі бігають по лахмітті, по ньому, не могла усвідомити, що це все відбувається наяву. Дід важко видихнув, від нього так тхнуло перегаром, що вона немовби прийшла до тями.
- Оленко, сонечко, як добре, що ти прийшла! Я дуже змерз, так змерз.
Розводить руками,
- Мусив самогон випити, їй Богу, як би не пив, мене би мертвим знайшла. Я стукав, кликав тебе, кликав Палкана, щоб гавкав, але ти не звернула уваги. Оце щоб зігрітися, зібрав весь мотлох та так і заснув. А кошик внизу залишив, правда дещо з`їв.
Аж раптом знадвору, голос брата,
- О, ви обоє тут, Христос народився! А я помітив Оленка, як до льоху йшла, а тебе не бачив.
- Славімо його! - відповів дід і до дружини,
- Давай я сам, що помідор набрати, чи капусти?
Вона дивиться на нього, по щоках, як горошини котяться сльози,
- Ах, ти ж бісова душа! А я думаю,чого пес рветься, заводить. Помідор набереш!
Він взяв тарілку, пригорнув до себе,
- Ну-ну живий я, живий! Хотів, ще пляшку самогону взяти. Коли до виходу, двері закриті на ключ, зрозумів, що це ти постаралася. Це ж треба, так попасти в халепу!
Їй від злоби, хотілося набити діда, але ж не розпочне сварку при братові, до того ж і свято.
Іван, напевно промерз, переминається з ноги на ногу, нічого не міг зрозуміти,
- Ну ви там скоро?
Дід на вухо їй шепоче,
- Нічого не треба розповідати, а то буде з нас насміхатися.
Олена сердито, стиснувши уста, дивиться на чоловіка,
- Набери помідор та кошика захопи, а ми пішли. Я з тобою пізніше проведу бесіду, розберуся, без свідків.
Іван з Оленою, вітаючи один одного з Різдвом, розцілувалися. Микола, тішиться, що прийшов брат, в надії, що дружина заспокоїться, не буде така сердита. Зненацька чхнув, підтер рукою носа, голосно їм услід,
- Ви йдіть, я вас наздожену. Я зараз, швидко.
І тихо, майже про себе,
- От і добре, зробимо профілактику організму, щоб ця ночівля, мені боком не проявилася. Не дай Боже захворіти.
Січень 2020р
ID:
864880
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2020 08:58:35
© дата внесення змiн: 24.09.2025 20:12:16
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
народна гумореска просто вийшла! Ваша проза - це щось -теплота у кожному реченні 
